Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

сов тектонічний зсув… Або не так. Прийду тобі з печалі, Щоб цілувати очі і вуста. А потім будуть ночі і скрижалі На все життя початого листа. «Ми стрілися ще до передчування…»
Ми стрілися ще до передчування Кінця Парижа і кінця Едему, Адам і Єва, перший і остання. Метро — підземний метрополій демон. Оскомина газет, в Парижі — літо… Від спеки в горлі пересохло тіням. У сьомий місяць від початку світу Ми зупинились — до гріхопадіння… «Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало…»
Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало. Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота. Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота Носить сльози свої просто неба, на голому тілі, Наче той чоловік, що колись був придумав сильце. Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі. І, ламаючи крильце, від мене ховає лице. «І все-таки ми будемо на «ти»…»
І все-таки ми будемо на «ти». Не май за зле. Однак не май за добре. Слова у димі тануть, яко обри. Люблю тебе. Пиши мені листи. Чи не пиши — принаймні раз у рік. Хай маю над собою непрожите… О, як самотньо й холодно любити На берегах найдовшої із рік… «Жити довго — а потім почати…»
Жити довго — а потім почати Все з нічого, з роси і з води, І щоразу у ранки вростати, Як підземні і горні сади. А тоді, після всього помалу, Після правил, законів і втрат, Помолитись, щоб щастя настало — Майже як золотий зорепад. «Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа…»
Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа. Роса западає у щедру присутність трави. У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови. Розгойдують вітер смутні комашині племена. І ти мені вічний, як вічне світило земне. Солоні від соку рослин — і від поту — рамена. Хіба що на дотик собі пригадаєш мене. «У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»
У цьому промінні, у цьому його безгомінні Літають метелики, може, занадто осінні. Несила спинитись і важко на сонце дивитись, Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись. Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком, І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко. «Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє Надто теплого дня загусає в дими. Догорає припізнене листя черешні, І припізненим сяйвом палаємо ми. Та полює на нас укоріненість в тверді. Павутина лежить, як на серце сильце. На твоєму лиці — колір запаху смерті. І бракує душі не повірити в це.