Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти?

Чому не поговориш із їхнім начальником?

Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому?

Як це чому?

Та тому, що я дебіл!

Ти розумієш — дебіл!

А дебілів в армію не беруть!

Навіть у нашу, українську!

Що б я робив, якби раптом став сапером?

Я б викопував протипіхотні міни,

ховав би їх під ліжко,

і слухав уночі,

як вибухівка

пускає своє коріння,

ніби

цибуля.

Пінокіо

Вона сказала:

— Дай сюди руку.

Ось тут, дивись. Ті ділянки, де шкіра

неушкоджена, зберігають усю

позитивну інформацію.

А все гівно, яке ти вижер

за життя, відкладається в шрамах.

Чим більше гівна — тим глибші шрами.

— І чим глибші шрами, — сказав я, —

тим більше було гівна.

— Точно, — сказала вона, — все в шрамах,

вся темінь світу.

В дитинстві в тебе

вкладається ненависть.

Ненависть — це як здатність їздити на велосипеді:

вона з’являється, навіть якщо

в тебе немає велосипеда.

Людина найбільш чесна саме в дитинстві,

коли, потрапивши до капкана, перегризає

блискучими брекетами власну лапу,

аби не запізнитись

на вечірні мультфільми.

В сусідній кімнаті її син

добивав свої іграшки.

— Давай, малий, — покликала

вона, — ходімо їсти.

— Зараз, мамо, — відповів

малий. — Я лише

не можу вирішити, кого з них лишити в живих:

того, хто зліва, чи того, хто справа.

— Нікого, — сказала йому мама

жорстко. — Мий руки і ходімо їсти.

— Добре, — відповів малий,

і помчав мити руки,

лишивши всіх трьох

помирати

під пекучим сонцем.

Так гартувалась сталь

Перший сказав: «Ти навіть

не уявляєш,

яка зі мною сталася пригода.

Це просто скандал».

«Справді?» — перепитав його другий.

«Так, — сказав перший. — Зараз я тобі розповім.

Повертаюсь я вчора ввечері додому.

Трамваєм.

І проїжджаю свою зупинку.

І мушу йти додому пішки.

Заходжу в парк.

І всюди, знаєш, ці підозрілі суб’єкти

з портвейном.

Раптом шлях мені заступає жінка.

Легкої поведінки.

І пропонує розважитись.

І добре, що я не розгубився, не виказав страху

і відразу кинувся бігти.

Перебіг через парк,

заскочив у свій під’їзд,

прослизнув додому,

зачинився у ванній,

і довго остуджував під холодними струменями

розпашіле чоло!

Ось така ось пригода», — закінчив перший.

«Да, — відповів другий. — Ти молодець,

не розгубився. Я б на твоєму місці

про це написав».

«Так і зроблю, — сказав на це перший. —

Так і зроблю».

«Правильно, — похвалив його другий. —

Правильно».

«Ну, то бувай, друже, — сказав перший. — Дякую,

що підтримав», — сказав він і поклав слухавку.

«Ну, а як же? — відповів йому другий. — Ми,

письменники, маємо підтримувати

один одного», — додав він

і теж поклав слухавку.

І перший написав про квітучий сад

і сліпуче сонце.

Мужні, працьовиті люди обробляли ґрунти,

саджаючи різні городні культури,

вирощували соняхи і кукурудзу,

поливали важкі помідори.

А другий написав про море й безкрає небо.

І про сміливих птахів, які ширяли над обрієм.

І в тексті першого рум’янились помідори.

А в тексті другого птахи клекотіли у високості.

І помідори в першого все наливались життєдайним соком.

А птахи в другого все клекотіли і клекотіли.

І, залітаючи на помідорні грядки,

срали,

срали,

срали

на ці чортові помідори.

Свято, яке завжди з тобою

Ми про нього вже встигли забути,

і тут раптом він помер.

Родичі вирішили сповістити колег.

Сповістили нас.

А ми, ну що ми, як ми зазвичай

поводимось на поминках?

Хтось із нас здивувався, що він помер.

Хтось здивувався, що він помер лише зараз.

В дитинстві ми читали його книжки,

можливо, тому і виросли такими злими.

На поминках всі говорили про літературу

і читали свої вірші.

Хтось побіг за шампанським для жінок.

Хтось намагався підкотитись до вдови

і питався, чи є в неї хлопець.

Хтось побив молодого поета,

який писав патріотичні сонети.

Той лежав на підлозі,

облитий шампанським і сльозами вдови,

а над ним люто нависали колеги по цеху

і вимагали, аби він піднявся і продовжував

бійку, оскільки лежачих вони

не б’ють.

І поруч із ним лежали потоптані

аркуші з сонетами