Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

отримуємо хліб наш щоденний.

— Сестра-сучара, — перекладав Мефодій

кирилицею, — знову зажилила морфій.

Маляву треба писати, а то без понту.

І снайперки схилялися їм до ніг,

омиваючи стопи дощовою водою.

Є невимовна стійкість у чоловіках,

які виходять на лікарняні подвір’я,

все життя працювати на свою країну

і отримати врешті від неї

холодний сірий халат:

з твоїх рук, батьківщино, смерть хоч

і гірка, проте бажана,

наче хліб у війну.

Іноді виходили сестри-жалібниці

і просили найміцніших із них

винести черговий труп.

Тоді чоловіки йшли,

а жінки тримали в пальцях

їхні цигарки,

які тьмянішали,

тьмянішали

і поступово

гасли.

Тридцять два дні без алкоголю

Хороший день,

день без поганих новин.

Ось як іноді добре все може скластися —

жодних новин,

жодної літератури.

Три тисячі кроків до супермаркету,

морожені кури,

ніби померлі планети,

солодко світять після своєї смерті.

Все, що потрібно —

це мінеральна вода,

мені потрібна

лише мінеральна вода,

менеджери, ніби

морожені кури,

висиджують

у сутінках

яйця

фінансового

прибутку.

Три тисячі кроків назад.

Все, що мені потрібно —

триматись за свою мінеральну воду,

триматись,

відраховуючи:

тридцять два дні без алкоголю,

тридцять три дні без алкоголю,

тридцять чотири дні без алкоголю.

За кожним плечем

сидить по птаху,

і той, який зліва, повторює:

тридцять два дні без алкоголю,

тридцять три дні без алкоголю,

тридцять чотири дні без алкоголю.

А той, який справа, відгукується:

двадцять вісім днів до забуху,

двадцять сім днів до забуху,

двадцять шість днів до забуху.

І той, який зліва, п’є зі срібної чаші

кров христову.

А той, який справа, який попростіше,

п’є якесь гівно,

якусь колу-лайт.

Причому

обидва п’ють

за мій рахунок.

Життя на колесах

Ніколи не знаєш,

що вони тобі ще

приготували,

які ще несподіванки випадуть тобі,

які приємні сюрпризи.

Після двох місяців

на таблетках,

раптом відмовили

всі смакові рецептори.

Тепер я взагалі

не відчуваю смаку.

Я і до цього знав,

що колись хімія вб’є мене,

розламає мою печінку,

мов коровай,

але за смакові рецептори

якось не хвилювався.

Спочатку я розгубився,

ну, як же так, думаю,

а як же буяння фарб та відтінків,

привітання життя,

всі ці зернята чорного перцю

й кориці

на жіночій долоні?

Потім подумав —

життя має смак аспірину,

життя має смак фармакології.

Я і так жер у своєму житті

достатньо різного гівна,

аби тепер дозволити собі

не помічати

його нюансів.

В наш час, коли скурвились

навіть вуличні алкоголіки —

публіка, котра, в принципі, тримається

до останнього,

коли зникло саме поняття

християнської етики,

коли поети затискають

свої язики між коліщатками

друкарських машинок

і б’ють, б’ють,

б’ють кулаками

по клавішах,

з обпаленим ртуттю піднебінням,

з тридцятьма таблетками

в кишені:

мені що хліб, що

прибережне каміння —

все має присмак тирси,

все має присмак тліну.

Мені тепер жодної різниці —

що дари господні,

що столовські помиї.

Зрештою,

я і раніше

особливої

різниці

не відчував.

Воєнкомат

Мама каже: сходи у воєнкомат,

поговори з начальником.

Може, візьмуть тебе в армію.

Армія зробить з тебе людину.

Скільки можна: баби, наркотики,

всі ці ваші молодьожні барбітурати,

в конце-то концов!

Давай, малий — сходи в воєнкомат.

Але я їй кажу, — ма, ну шо за діла, ма,

який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо,

ми — позаблокова країна.

Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас

вся оборона така.

В нас оборона гірша, ніж оборона

Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.

Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру,

і хто про тебе, урода, подбає?

Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,

ти, сука, весь клей винюхав,

обої нічим приклеїти. Давай, малий,

сходи в воєнкомат.