Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Літак приземлився у Братиславі. Я вийшла з аеропорту щоб попрямувати до найближчої стоянки, на якій мене чекав власний автомобіль. Дімка повідомив про модель і колір, та я впізнала авто за італійськими номерами. Відімкнула карткою ключем, поставила валізу у багажник, сіла за кермо. Поклала нове водійське посвідчення у бардачок, до інших документів по яких ковзнула поглядом. Прилаштувала під себе сидіння, дзеркала. На панельному екрані навела навігацію, котра вказувала аж 2000 кілометрів. Так далеко я ще ніколи не їхала за кермом, тільки це не викликало тривожності всередині. Я вже не могла  сильніше переживати, бо просто нікуди. Може воно і на краще, що треба відволікатись на дорогу,  це хоч якийсь план на майбутнє. Коли я приземлилась на чужій землі і відчула свободу, омріяного дива не сталося. Всередині, замість полегшення прокинувся страх невідомості. Виявляється, я зовсім не знаю як це жити без вказівок брата, якого у мене більше немає. У мене взагалі вже нічого не лишилось окрім зароблених ницим шляхом грошей. Дімку втратила назавжди, рідну землю теж, минуле, а найголовніше серце, котре залишилось у Гордія.

Годинник на екрані показував 11:00. Близько чотирьох годин пройшло як Гордій дізнався про мою втечу. Думати про те, що зараз відбувається з ним дуже важко, бо я знову повертаюся на кладовище. Бачу, як убитий горем чоловік кричить від болю єдиній людині, котра його любила по-справжньому. Я ж як і його сестра залишила після себе лише клаптик паперу, який він читатиме доки не запам’ятає кожне слово. Гордій їх закарбує у пам’яті щоб і на секунду не забути про ненависть, якою відсьогодні заповниться його серце. Що було на тому ноутбукові я так і не дізналась, тай чому Гордій так сильно захопився цією справою теж. Якщо залишив батьків за кордоном, а сам шукав докази, значить справа дійсно для нього важлива. Дімка так і не розповів на кого ми працювали, та я і сама розумію, що хороші люди не займаються подібним. Всієї правди мені вже  ніколи не дізнатися. Добре це чи ні, теж не ясно. Хай яким тернистим шляхом та я потрапила за кордон, омріяне бажання здійснилося, тому треба збиратися із силами і рушати у дорогу.

Будинок стояв на березі моря. Абсолютно знесилена я зупинилась під воротами, щоб натиснути кнопку на пульті. Мало не заснула поки вони повільно відкривалися. Минулі тридцять годин, а саме стільки пройшло часу у дорозі, виявились справжнім випробуванням. Якби не заспокійливі пігулки і короткі перерви на сон, я б вчинила аварію. Найважче було їхати горами, а саме звивистими лісосмугами. Їх мені трапилось декілька, саме чотири, бо після кожної, вискакувала з авто із шаленим серцебиттям і задухою. Більше я ніколи не поїду так далеко сама. Хоча, я ж тепер абсолютно сама завжди і всюди. Чому не полетіла літаком, або ж не поїхала автобусом? Бо змушена ховатися від людини, котру покохала, котру підло зрадила. Якщо ми колись зустрінемось, то ця мить стане останньою у моєму житті. Як би важко не було із життям прощатись я не маю наміру. Та аварія довела, наскільки сильно я боюся смерті. Досі не можу оговтатися, тай чи оговтаюся взагалі. Сподіваюся час стане моїм рятівником і поволі стиратиме минуле, спочатку із думок, а потім і з пам’яті.

Переборюючи втому і відганяючи сон, я рушила, щоб заїхати у просторий двір. Коли вийшла навулицю, одразу пройшла до залізної огорожі, яка стоїть над невеликою скалистою прірвою. Сперлась на неї руками оглядаючи казковий краєвид. Синє небо плавно переходило вдалині у чорні морські простори. Сонце дарувало омріяне тепло. Внизу хвилі розбивались об скелі створюючи бурхливі білі фонтани. Поволі обернулась назад, щоб розгледіти сучасний будинок із купою великих панорамних вікон.  Доглянутий дворик застелений газоном, засаджений вічнозеленими рослинами. Все це огорталось рожевим заходом сонця у чорні морські глибини. Мені дуже подобалося все те, що я бачила. Тільки щасливу усмішку заливали сльози із очей, вони ж, застеляли очі пеленою, щоб розмивати красу. Почуття, котрі віднедавна поселилися у моєму серці були набагато сильнішими, бо змушували почуватись нещасною скрізь. Виявляється, я була щасливішою у квартирі Гордія, коли за вікном розглядала дощ і туман.  Тоді я знала, що скоро до мене прийде людина із закоханим поглядом і виром щирих почуттів у які він із задоволенням мене огортав. А тут... сонечко заховається, я ж залишуся щоб змерзнути і тілом і серцем.

Відганяючи погані думки я витерла сльози і попрямувала всередину будинку. Інтер’єр здивував ідеальним стилем, я не знаю як саме  він називається, та це і неважливо. Білі стіни поєднані із дерев’яним декором, сучасні меблі світле дерево і білий глянц. Підлога із незвичного матово-сірого настилу, маленькі білі світильники на стелі замість громіздких люстр. Затишності додає багато великих вазонів із квітами біля яких стоять сучасні лійки, на дивані купа дизайнерських подушок, а якщо крісло, то біля нього крихітний столик із незвичною статуеткою. У шафах всюди білосніжні контейнери для зберігання речей. Я завжди хотіла вміти так гарно облаштувати дім, тільки смаку бракує. Хотілося б щиро подякувати дизайнеру хоч і розумію, що це неможливо. У цій теплій атмосфері справді хочеться почати нове життя.

Не звертаючи увагу на голод, я попрямувала у душ, щоб змити з себе втому. Вийшла замотана у рушники, щоб піднятися сходами і знайти мою нову спальню кімнату. На другому поверсі розмістився вузенький коридор, сходи виходили по середині нього. З обох боків розміщені глухі двері. Зліва їх аж 4, з права – 2. Звернувши вліво відчинила перші, за якими ховалась ще одна ванна кімната, потім дві дитячі і останній просторий кабінет. Що ж, у цьому боці будинку мені робити нічого. На правому боці виявилась гардеробна і простора спальня кімната із ліжком, тумбою, дзеркалом у кутку і величезним панорамним вікном з видом на море. Милуватимусь краєвидом вранці, а тепер тільки впасти на ліжко і швидше заснути.

Перевтома далась у знаки, бо я з десяток хвилин не могла заснути. Вже хотіла йти по заспокійливі, але заборонила собі. Якщо і далі продовжу налягати на пігулки, то чим відрізнятимусь від Дімки? Я засуджую його, а сама? Якщо вже нове життя, то без минулих помилок. А як же бути із приємними моментами?