Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

треба чимшвидше з плеч. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і заразом тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті у провулок стикнувся теж з паном у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами[128]. Пан крикнув; це був Манілов. Вони взяли тут же один одного в обійми і хвилин п’ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години тримав він обіруч руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, що личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рот, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, звинений у трубочку і зв’язаний рожевою стрічкою.

— Це що?

— Мужики.

— А! — Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма. — Славно записано, — сказав він, — не треба й переписувати. Ще й крайка навколо! Хто це так майстерно зробив крайку?

— Ну, вже не питайте, — сказав Манілов.

— Ви?

— Дружина.

— Ах, Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки труднощів.

— Для Павла Івановича не існує труднощів.

Чичиков уклонився з подякою. Дізнавшись, що він ішов до палати вчинити купчу, Манілов виявив готовність супроводити його. Приятелі взялись під руку й пішли разом. При всякому невеликому підвищенні або горбку, або приступці, Манілов підтримував Чичикова і мало не піднімав його рукою, додаючи з приємною посмішкою, що він не допустить ніяк Павлу Івановичу забити свої ніжки. Чичиков соромився, не знаючи, як дякувати, бо почував, що був трохи важкенький. У взаємних послугах вони дійшли нарешті до майдану, де стояли присутственні місця — великий триповерховий кам’яний будинок, увесь білий, як крейда, мабуть, для зображення чистоти душ урядових осіб, що в ньому містились; інші будівлі на майдані не відповідали величністю кам’яному будинкові. Це були: сторожова будка, біля якої стояв солдат з рушницею, дві-три візничі біржі й довгі паркани з відомими парканними написами та малюнками, надряпаними вуглем і крейдою; більше не було нічого на цьому самотньому або, як у нас висловлюються, красивому майдані. З вікон другого й третього поверху висувались непідкупні голови жерців Феміди[129] і ту ж мить ховалися знову; мабуть, на той час заходив до кімнати начальник. Приятелі не зійшли, а збігли вгору сходами, бо Чичиков, намагаючись уникнути підтримування під руки з боку Манілова, прискорював крок, а Манілов теж зі свого боку летів уперед, намагаючись не дозволити Чичикову втомитись, і тому обидва задихались вельми дуже, коли вступили в темний коридор. Ні в коридорах, ні в кімнатах очі їхні не були вражені чистотою. Тоді ще не дбали про неї; і те, що було брудне, так і залишалося брудним, не набуваючи принадного вигляду. Феміда просто, яка є, в негліже[130] й халаті приймала гостей. Слід було б описати канцелярські кімнати, якими проходили наші герої, але автор має великий острах до всіх присутственних місць. Коли й траплялось йому проходити їх навіть у блискучому вшляхетненому вигляді з лакованими підлогами й столами, він намагався пробігти якомога швидше, смиренно спустивши і втупивши очі в землю, а тому зовсім не знає, як там усе благоденствує і процвітає. Герої наші бачили багато паперу, і чорнового і білого, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сурдути губернського крою і навіть просто якусь ясно-сіру, з-поміж усіх вельми відмінну куртку, яка скрививши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала шпарко й замашно який-небудь протокол про відсудження землі або опис маєтку, захопленого якимсь мирним поміщиком, що спокійно доживав віку свого під судом, наживши собі і дітей, і внуків під його захистом; та чути було уривками короткі вислови, промовлювані хрипким голосом: «Дайте з ласки вашої, Федосіє Федосієвичу, дільце за № 368!» — «Ви завжди кудись затягнете затичку з казенної чорнильниці!» Іноді голос більш величавий, без сумніву, одного з начальників, розтинавсь владно: «На, перепиши! а то скинуть чоботи, і ти просидиш у мене шість діб не ївши»[131]. Шум від пер був великий і скидався на те, немовби кілька возів із хмизом проїжджали через ліс, завалений на чверть аршина усохлим листом.

Чичиков і Манілов підійшли до першого столу, де сиділи два чиновники ще юного віку, і запитали:

— Дозвольте дізнатись, де тут справи по кріпостях?

— А що вам треба? — сказали обидва чиновники, обернувшись.

— А мені треба подати прохання.

— А що ви купили таке?

— Я б хотів попереду знати, де кріпосний стіл, тут чи в іншому місці?

— Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де; а так не можна знати.

Чичиков зразу побачив, що чиновники просто були цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.

— Слухайте, любі, — сказав він, — я дуже добре знаю, що справи по кріпостях, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл; а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших.

Чиновники на це нічого не відповіли, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старий, що позначав якісь папери. Чичиков і Манілов проміж столами пройшли просто до нього. Старий працював дуже уважно.

— Дозвольте дізнатись, — сказав Чичиков, уклонившись, — чи тут справи по кріпостях?

Старий підвів очі й промовив урочисто:

— Тут немає справ по кріпостях.

— А де ж?

— Це в кріпосній експедиції.

— А де ж кріпосна експедиція?

— Це в Івана Антоновича.

— А де ж Іван Антонович?

Старий ткнув пальцем у другий куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже пустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.

— Дозвольте дізнатись, — сказав Чичиков, уклонившись, — тут кріпосний стіл?

Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже