Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

валятись по вулицях, приказуючи: “Ні, погано на світі! Немає життя російській людині, все німці заважають”. А це що за мужик: Єлизавета Воробей? Ото лихо: баба! вона як сюди затесалась? Негідник, Собакевич, і тут обдурив!» Чичиков мав рацію: це була справді баба. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за мужика і навіть ім’я закінчувалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветъ. А проте він цього не взяв до уваги й тут же її викреслив. «Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візництвом промишляв і, завівши трійку й рогожану буду, зрікся навіки дому, рідного лігва і пустився тинятися з купцями по ярмарках? Чи на дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та трійка присадкуватих, але міцних коників; чи, може, й сам, лежачи на полатях[122], думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, російський народець! Не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб’ята? — казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: — ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття? Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи просто зі своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Нікіта Волокіта, син його Антон Волокіта — ці, і по прізвищу видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть грамотій: ножа, я певен, не взяв, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на зведенні. “Чий ти?” — каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії деяке круте слівце. “Такого й такого поміщика”, — відповідаєш ти жваво. “Чого ти тут?” — каже капітан-справник. “Відпущений на чинш”, — відповідаєш ти, не запинаючись. “Де твій паспорт?” — “У хазяїна, міщанина Піменова”. — “Покликати Піменова! Ти Піменов?” — “Я Піменов”. — “Давав він тобі паспорт свій?” — “Ні, не давав він мені ніякого паспорта”. — “Що ж ти брешеш?” — “Так точно, — відповідаєш ти жваво, — я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на подержання Антипові Прохорову, дзвонареві”. — “Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?” — “Ні, не одержував від нього паспорта”. — “Що ж ти знову брешеш? — каже капітан-справник, скріпивши мову деяким крутим слівцем. — Де ж твій паспорт?” — “Він у мене був, — кажеш ти проворно, — та, може статись, видно, якось дорогою витрусився”. — “А солдатську шинелю, — каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу деяке круте слівце, — навіщо потяг? і в священика теж скриню з мідними грошима?” — “Аж ніяк, — кажеш ти, й не зворухнувшись, — в злодійському ділі ніколи ще не бував”. — “А чому ж шинелю знайшли в тебе?” — “Не можу знати: мабуть, хтось інший приніс її”. — “Ах, ти бестія! — каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. — А набийте йому колодки на ноги та відведіть у тюрму”. — “Будь ласка! я з охотою”, — відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти частуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе до якого-небудь Весьєгонська, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми і говориш, оглядаючи нову оселю: “Ні, ось весьєгонська тюрма так куди тобі краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!” Абакум Фиров! Ти, брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?..[123]» — Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Про що він задумався! Чи задумався він про долю Абакума Фирова, чи задумався так сам собою, як задумується всякий росіянин, хоч яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя? Та й справді, де тепер Фиров? Гуляє шумно і весело на хлібній пристані, умовившись з купцями. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тим часом під крики, лайку й підганяння, начіпляючи гаком по дев’ять пудів собі на спину, з шумом сиплять горох та пшеницю в глибокі судна, валять лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, як ядра, мішків, і громаддям виглядає весь хлібний арсенал, поки не навантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не полине птахом разом з весняною кригою безконечний флот. Отам-то ви наробитесь, бурлаки! І дружно, як раніш гуляли й казились, візьметесь за працю і піт, тягнучи тягло під одну безкінечну, як Русь, пісню.

— Ех-хе! дванадцята година! — сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинника. — Що ж це я так закопався? Та ще хай би діло робив, а то ні з того ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!

Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, узяв у руки теплий картуз і папери під пахву й вирушив до цивільної палати[124] вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг здовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє[125], мов давній Зевес[126] Гомера[127], що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити битву любих йому героїв або дати їм засіб добитися; але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справу до кінця, до того часу йому здавалося все неспокійно і незручно; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди