Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - Я знаю, – усміхнулась я. – Дівчата, я збігаю в магазин. Що будете?

          - Зараз ми з Машкою складемо тобі такий список, що ти офігієш! – Наталка підморгнула Маші й вони розсміялись.

          - Ой, та мені й не шкода! – посміхаючись відповіла я.

          Швидко повернувшись з магазину, я допомогла дівчатам з обідом.

          - Чуєш, Діано, то ти тепер можеш нас в універ возити? – жартома спитала Наталка, сміючись. – Ти тепер водій, офіційно. – Вона взяла моє посвідчення і покрутила в пальцях.

          - О, точно, твій мужик має машину, – голос Машки теж був веселим. – Візьмеш покататися.

          - Та ну вас! – я розсміялась. – Ще б чого придумали?

          За нашими розмовами час сплинув дуже швидко. На годиннику була рівно п’ята година, як на моєму телефоні заграла мелодія виклику.

          - Привіт, Леоне! – сказала я, відповівши на його дзвінок.

          - Привіт! – прозвучав його голос. – Я вже під’їхав.

          - Добренько, – я була рада це чути. – Зачекай, я скоро спущуся.

          Я поклала трубку і почала поспіхом збиратися.

          - Куди ти так летиш? – голосно спитала Наталка. – Хлопець мусить чекати на дівчину. Нічого йому не буде, якщо ти затримаєшся.

          - Знаю, знаю, – промовила я, застібаючи чоботи. – Я маю дурну звичку, завжди кудись поспішати.

          Накинула пальто і попрощавшись з дівчатами, вийшла з кімнати.

          На вулиці накрапав мілкий дощ. Сьогоднішній день листопада не тішив хорошою погодою. Небо було сірим, як асфальт, на якому потрохи почали з’являтись дощові калюжі. Сирість підсилювала відчуття холоду, який пробирався крізь одяг і змушував загортатися в нього ще сильніше.

          «Цікаво, де він?» - подумала я, шукаючи очима Хаммер. Біля входу його не було.

          Я розчепила сумку і дістала телефон, щоб подзвонити Леоніду.

          - Дівчино, вас підвезти? – почула я знайомий голос.

          Підвівши голову, я помітила Леона, який сидів за кермом чорного БМВ. Він посміхався.

          Оце так! Здивовано кліпаючи, я дивилась на нього. Я настільки звикла до його Хаммера, що абсолютно не звернула уваги на новеньке авто. Леон жестом показав, щоб я сідала в машину.

          - Ти її все-таки купив? – піднесеним голосом, сповненим здивування, спиталась я. Емоції переповнювали мене.

          - А як же! – він дивився на мене і лице його сяяло від радості. – Мені її порадила одна дуже мила дівчина.

          Я зашарілася і посміхнулась. Компліменти Леоніда завжди змушували мене ніяковіти. Він нахилився до мене і поцілував.

          - Діано, ти змерзла? – його погляд змінився. – В тебе губи холодні, як крижина, – він взяв мої руки в свої. Порівняно з моїми, вони були нестерпно гарячими.

          - Не очікувала, що надвечір сильно похолодає, – відповіла я. – Треба було вдягнути щось тепліше.

        - І шапку також, – цілком серйозно сказав Леон. – Не варто мерзнути в голову, – він завів двигун і ми рушили. – Я впевнений, що ти виглядатимеш дуже сексі в ній.

          Повернувши голову в мою сторону, він грайливо підвів одну брову.

          - Хіба що, якщо крім неї на мені більше нічого не буде, – загадково відповіла я. І теж повела бровою. Мені подобалось фліртувати з ним.

          Його погляд змінився і очі загорілись тією магію, яка вабила мене.

          - Крихітко, мені тепер важко зосередитись на дорозі, – грайливо всміхаючись, сказав Леонід і перевів погляд на дорогу.

          Я обожнювала цю його усмішку. Вона зваблювала мене, змушуючи вимальовувати в уяві пристрасні картинки.

          - Тут неподалік відкрилося нове кафе, – сказала я, показуючи в бік вулиці, попри яку ми проїжджали. – Можливо, заїдемо туди?

          - Не сьогодні, – Голос Леона був спокійним і водночас переконливим. – Нам не по дорозі.

          - Куди ж ми їдемо? – з цікавістю запитала я.

          - Ну, якщо я тобі розповім – я зіпсую весь сюрприз, – відповів Леонід.

          - Ти мене заінтригував, – сказала я і подивилась на нього.

          Його задоволене обличчя було свідком того, що саме цього він і добивався.

          Ми їхали дорогою, яка вологим блиском відбивала світло ліхтарів. Воно розсіювалось в дощовому мареві, яке було схоже на водяну пару. Мряка покривала вітрове скло, створюючи дрібні краплі. Раз у раз вони збігали тоненькою цівочкою, залишаючи по собі мокру доріжку на склі.

          Для мене листопад був самим понурим місяцем в році. Особливо це було відчутно, коли небо затягувалось дощем на довший час. Цей перехідний місяць між осінню й зимою дуже рідко тішив хорошою погодою. В мене він асоціювався зі сварливою жінкою, яка завжди мала поганий настрій і хотіла зіпсувати його іншим.

          Місто охопив вечір. Він приніс з собою загадковість, яка з’являлась з вмиканням вуличного освітлення та магазинних вивісок. Таємничість вечора наштовхувала на роздуми про надприродне. Було щось містичне в цій порі доби, недосяжне.

          Автомобіль долав шлях легко, з комфортом везучи нас по київським дорогам. Сьогодні була субота, тож вони були не надто перевантажені транспортом.

          Спостерігаючи за Леоном я помітила, що йому подобається керувати новою машиною.

          Невдовзі Леон скерував автівку в поворот і ми в’їхали на проспект Перемоги. Проїхавши декілька метрів, він припаркував авто навпроти елітного бутіка жіночого одягу.

          Мовчки повернув голову, я здивовано підняла брови і подивилась на Леона. Я чекала пояснень.

          - Зараз все зрозуміє, – розсміявся він. Його насмішила моя реакція. – Ходімо.

          Ми зайшли в крамницю, яка всім своїм виглядом і обстановкою давала зрозуміти, що тут продаються виключно вишукані речі відомих дизайнерів.