Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

Розділ 15. Подарунок

Розділ 15

          Це було просто неймовірно! Я почувала себе на сьомому небі від щастя! Нарешті це сталося!

          Я йшла і тішилась собою, наче нічого кращого в житті в мене не відбувалось.

          Вийнявши з сумочки посвідчення водія, я ще раз переконалась, що вони мені не наснились і я дійсно їх отримала.

          Чому я так в собі сумнівалася? Зі здачею іспитів в автошколі не виникло жодних проблем. Я з легкістю відповіла на питання в теоретичному завданні і без помилок склала іспит з практичного.

          Мене розпирало від задоволення і гордості за себе! Я вирішила поділитись своєю радістю з Леоном. Вийнявши телефон з сумочки, я набрала його номер.

          - Алло! – він відповів на мій дзвінок. – Привіт, красунечко!

          - Привіт, Леоне! – радісним голосом привіталася я. – Можеш мене привітати – я отримала посвідчення водія! Юху!

          - Вітаю, Діанко! – в його голосі чулося піднесення. – Треба цю подію відсвяткувати!

          - Я не проти, – грайливо сказала я.

          - Чудово! Я заїду до тебе в п’ятій.

          - Гаразд, – погодилась я. – До зустрічі. Цілую!

          - Я тебе теж! – сказав Леон і завершив розмову.

          Я подивилась на годинник в телефоні, який показував пів на третю. Добиратись від автошколи до гуртожитку не займало багато часу. Як по київськім міркам. Дві зупинки на метро і я вже вдома.

          Спускаючись ескалатором до поїзда метро, я розглядала людей, які їхали мені на зустріч. Багато хто з них мав заклопотаний вираз обличчя. Дехто залипав в телефоні, а дехто відгородившись від всіх, слухав музику в навушниках.

          Іноді мені набридав такий швидкий темп життя, який тут вирував. Час пролітав неймовірно швидко: ось ти лишень прокинувся, а вже непомітно для тебе наставав вечір.

          Сильніше всього мене стомлювала дорога. Мені здавалося, що найбільшу частину дня я проводила в автобусі або метро, добираючись до потрібного мені місця. Можна було їхати сорок хвилин в автобусі, а потім ще двадцять – на метро. Раніше, до мого приїзду в Київ, я й подумати не могла, що стільки часу витрачається на дорогу.

          Згадуючи своє рідне місто, я завжди жартувала, що його можна обійти пішки за пів години. Звичайно, воно було суттєво меншим за столицю. Життя в районному місті протікало в спокійнішому темпі.

          Я їхала в метро і спогади один за одним виринали в моїй пам’яті. Згадалися вулички, де я любила прогулюватись. Кафе, куди ми завжди ходили з Юлькою на каву. Центральна площа міста, на якій ввечері постійно збиралася молодь.

          Ностальгія накрила мене. Я скучила за рідним домом, в якому пахне маминою випічкою і татовою смаженою картоплею. За своєю кімнатою, з якої я обожнюю дивитися на нічне небо і вечірнє місто. Я скучила за татом з мамою, за їхніми жартами і теплими обіймами. За Юлькою, з її вічними підколами, за нашими з нею домашніми посиденьками.

           Хоча ми й зідзвонюємося щодня, я все-одно дуже сумую за ними. Майже два з половиною місяця я тут. Начебто не довго. Та в мене складалося враження, що пройшов рік з моменту мого від’їзду до Києва.

          Я так глибоко занурилась в спогади, що ледь не пропустила свою станцію. Вийшовши з вагона поїзда, я попрямувала до ескалатора, щоб вибратися на поверхню.

          Мені не подобалось їздити в метро. Якесь моторошне відчуття  охоплювало мене щоразу, як я спускалась донизу. Я переконувала себе, що мені нічого боятися і намагалась не задумуватися над цим. Однак це був найкращий варіант щоб добратися швидше додому. Тому мені все ж таки приходилось користуватись цим видом транспорту.

          На вулиці було холодно. Вчора по радіо попереджували про різку зміну температури. З наступного тижня по прогнозу погоди на Київ чекали опади -  дощ зі снігом.

          Я вдягнула рукавички, шкодуючи, що не взяла шапки. Вона б була зараз доречною.

          Відчуваючи, як почали замерзати мої вуха, я додала ходу, щоб швидше добратися до гуртожитку. Тішило те, що він був недалеко і мені не прийдеться довго мерзнути.

          - Фух, як я задубіла! – голосно промовила я, увійшовши в кімнати. – На вулиці жах, як холодно!

          Машка лежала на ліжку і слухала музику. Наталка готувала щось на обід.

          - Налити тобі для зігріву? – спитала вона і розсміялась. – Я тут маю.

          - Ні, дякую. Я краще чаю поп’ю, – відповіла я, знімаючи пальто.

          - Як твої успіхи? – спиталася Маша, виймаючи навушник з вуха. – Розповідай!

          - Все круто! – відповіла я і показуючи дівчатам посвідчення водія.

          - Юху! – Наталка підійшла до мене і стиснула мене в своїх обіймах! – Треба відмітити!

          - Ой, ні, – заперечливо захитала я головою. – Мені минулого разу вистачило! Я ледь не здохла!

          - То в тебе від незвички, – розсміялась вона.

          - Дівчата, не ображайтесь, але я - пас, – я по черзі подивилась на подружок – спочатку на Наталю, потім на Машу. – Посиджу з вами, та випивати не буду. Через дві години за мною має приїхати Леон.

          - О, твій мужик взагалі красава! – сказала Машка і подивилась на мене. – Я тоді в клубі, побачила, що тебе немає, почала набирати твій номер, – вона показала три пальці. - Три рази набирала, а ти трубку не береш! Я реально так налякалась!

          Машка переповідала цю історію про той наш похід в клуб вже не перший раз. Щоразу вона емоційно жестикулювала, наче це допомагало їй передати свої хвилювання.

          - На четвертий дзвінок відповів чоловічий голос. В мене аж дар мови відняло, – вона театрально закотила очі. - Виявилось, що це твій Леонід. Сказав, що ти з ним і з тобою все нормально.

          - Реально класний мужик! – сказала Наталка і показала рукою жест «клас».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍