Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Четвер. «Люби мене, не дай мені піти!..»
Люби мене, не дай мені піти! Я надто жінка — справжня і наскрізна. Лежу на лезі вічності — а ти Не маєш часу…………….…… …………………Завтра буде пізно Сказати слово тихе і просте. Перон важкий і довгий, мов з сувою. Люби мене. Візьми у дар хоч те, Що я не попрощаюся з тобою. «Душа душею, а життя життям…»
Душа душею, а життя життям. Мені в житті життя було замало. Тебе ж я в серці бачила дитям, Яке іще ніколи не збрехало. Молилася за тебе обіруч, Долоні гріла об слова спасимі, Казала: бережи, не май, не муч. Казала: «Бог спасе», а не «спасибі». Бо досвід мій скупий, як хліб сухий, Блаженний муж, який його попросить. Люби мене — джерельну воду пий, І світла не гаси. І цього досить. «Дитя у лоні зойкне — і замовкне…»
Дитя у лоні зойкне — і замовкне. Дев'ятий місяць вересень — і плід, Як день, доспілий… Тільки листя жовкне Долонями відштовхуючи світ. Роз'ятрена осіння душовбивця. Її невідпокутуваний схлип. …А бог, який тоді не народився, Вином причасним скрапує на хліб… «Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса…»
Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса. Дими осягатимуть сутність земну і небесну. Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, — Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну. Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим, Як завжди, не тим, що спочатку, — іще на печаті… Спалахує жито: то блискавку видихнув грім, Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати. Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось — пережде. А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари. Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де Спізнаю в собі нетутешнього серця удари? «Вже клени в вітер впряжені, як коні…»
Вже клени в вітер впряжені, як коні. Я буду мчати ними — і мовчати, Бо клинописні лінії долоні Тонкі, як сумнів в божому свічаді… І я така ж: тонка, летка, рахманна. У шелестінні скресну — і замовкну. Забудь мене. Відкрита, наче рана, Я відлітаю в вирій — або жовкну… «Сила і мякість живої води…»
Сила і мякість живої води. Зібгана постіль чужої біди. Зимне повітря сухого плачу. А про несказане я промовчу. Холод — за поле, а голод — за ліс. Хмари прориті слідами коліс. Серце тріпоче, як впійманий птах. Тиша у грудях і сіль на вустах. «Моє знання — важке і незбагненне…»
Моє знання — важке і незбагненне В мені — належить тим, кого нема. Люби мене, та не вдивляйся в мене: Я — світло. Змерехтінена пітьма. Чекання горне і земне чекання