Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Ген далеко ввімкнулась зірка. Десь завив серед світу пес. У будинків скляних пробірках — Несусвітня печаль небес. Ти цей простір іще не дихав: Понад містом — імла густа. Намагаюся — дуже тихо — Шепотіти тобі листа. Про неснів забуття ранкове. Про спечалені небеса. Про холодну росу любові, Що подекуди не роса. «Чи зрозумієш, чи приймеш покору…»
Чи зрозумієш, ми приймеш покору Любити тільки серцем і очима? Це як у вікна зазирати з двору, Коли не знаєш, чи тобі відчинять. У такт тривогам справжнім і не дуже Ридати буду тишею пустою. А ти байдужий. Ти такий байдужий, Як в січні — чорне ріща сухостою. «Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву…»
Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву. Це чорна хвороба, з якою прокинеться вечір. Я маю надію, а отже, я ще поживу, Спиняючи часто короткого сну кровотечі. Усесвіт — чи рештки початого в барі вина, Яке запиватиму густо розведеним соком? Я маю, що маю. Провина ж у мене одна: Я рівна тобі — і, можливо, занадто висока… «Дві статуї навік закаменілі…»
Дві статуї навік закаменілі. Немовби їх надщербили морози. Сніги і ночі — спершу майже білі, А потім чорні, як покутні сльози. Люблю тебе. Імлавлять моноліти, Їх сила у теплі — небезнастанна. Ще з того літа, чуєш, з того літа Приросла до чола кривава рана. «Ім'я троянди — злаком а чи злитком?..»
Ім'я троянди — злаком а чи злитком? Мета металу — паростка мета. Я буду жінка, аж зотліє нитка, Тоненька нитка довгого листа. У закапелках вечора рудого — Голенька джезва, сповнена жаги. Гарячий демон кавового бога Розтопить цукру первісні сніги. Розтану з ним — бо що мені потопи: На денці — осад, а на серці — щем. Стукоче ямб — і стопи, стопи, стопи Стукочучи, зливаються з дощем… «Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві…»
Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві. Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві. Чорна помста її зерна, мов не ревність — вода перната, Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати. Віддарую її тобі — кровотечу мого безсоння, Де тавром із чола рабів — золотого світила сонях. Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь… Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками. «Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага…»
Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага Розіграна рівними нами для інших, нерівних. Підпалини світла — мов вічка для пташки-царівни, Що вітром холодним крізь полум'я перебіга. Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер, Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою, Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою Заради Святої Літургії в Страсний