Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Вона здається такою крихкою, такою беззахисною. Але тепер я знаю — всередині неї ховається сила, яка може зламати навіть мене.

Я підходжу до ліжка і, нахилившись, торкаюся її руки ще раз.

— Я не залишу тебе, — кажу я, навіть якщо вона цього не чує. — Навіть якщо ти цього боїшся.

Вона тихо зітхає уві сні, і ця мить закарбовується в моїй пам’яті назавжди.

Проміння ранкового сонця просочується крізь важкі штори, м’яко освітлюючи кімнату. Я сиджу в кріслі біля її ліжка, не зводячи з неї погляду. Її обличчя тепер виглядає спокійнішим, рум’янець повертається на щоки, а дихання рівне й глибоке.

Жар майже зник.

Моя тривога повільно відступає, залишаючи після себе щось зовсім інше — тихе, але не менш тривожне.

Анастасія злегка ворушиться, і її повіки повільно відкриваються. Її погляд спершу здається розгубленим, але коли вона помічає мене, її очі прояснюються.

— Ви… тут? — її голос усе ще трохи слабкий, але тепер у ньому є здивування.

— Так, — відповідаю я, нахиляючись ближче. — Я ж обіцяв, що нікуди не піду.

Вона дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти, що насправді стоїть за цими словами. Її погляд затримується довше, ніж зазвичай, і я відчуваю, як між нами знову виникає напруга.

Цього разу не тиша, а щось значно глибше.

— Дякую вам… — каже вона, ледве посміхаючись. — Ви… доглядали за мною?

— А як інакше? — відповідаю я з м’якою усмішкою. — Хіба я можу залишити свою дружину без турботи?

Її очі стають ширшими, а щоки ледь помітно червоніють.

— Ви справді турбуєтеся про мене, — її слова прозвучали швидше як ствердження, ніж питання.

— Турбуюся більше, ніж варто було б, — зізнаюся я тихо.

Між нами знову виникає тиша, але цього разу вона просякнута емоціями. Її очі зустрічаються з моїми, і в цю мить світ навколо зникає.

Це щось більше. Значно більше, ніж я дозволяв собі раніше.

— Я… я багато думала останнім часом. Перед тим, як захворіти, — каже вона раптом, її голос тремтить, але вона не відводить погляду. — Ви зовсім не той, яким я уявляла вас на початку.

— А я бачу в тобі набагато більше, ніж просто юну дівчину, яку привели до мого дому, — відповідаю я, і мої слова стають несподівано щирими.

Її губи ледь тремтять, а я бачу, як у її очах з’являється щось нове — довіра, змішана з почуттям, якого вона, здається, боїться.

— Ви лякаєте мене, — каже вона тихо, але її голос не звучить як звинувачення. Швидше, як зізнання.

— І ти лякаєш мене теж, Анастасіє, — шепочу я, нахиляючись трохи ближче. — Більше, ніж будь-хто до цього.

Її дихання затримується, а моє серце б’ється швидше. Я бачу, як вона шукає слова, але не знаходить їх.

Не треба слів. Ми все вже сказали одне одному поглядом.

Її пальці мимоволі торкаються мого зап’ястя, такий легкий дотик, але в ньому більше значення, ніж у будь-яких словах.

— Ви… більше не холодний, — каже вона ледь чутно.

— Ні. Не з тобою, — відповідаю я, мої слова звучать, як обіцянка.

І в цю мить я усвідомлюю, що бажання бути з нею — це вже не просто примха чи необхідність. Це значно більше. Щось, що вкорінилося в мені глибоко і непохитно.

Я більше не хочу тримати її на відстані.

Ця жінка — мій світ. І тепер я вже не маю вибору, крім як впустити її в нього повністю.