Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 16. Гнів Вітольда

Анастасія

Я лежу в ліжку, прислухаючись до потріскування дров у каміні. Вогонь зігріває кімнату, але всередині мене досі холодно. Мої думки хаотичні, сповнені уривків снів і слів, які я, здається, говорила в гарячковому маренні.

Моя рука повільно тягнеться до склянки з водою на тумбі, але вона здається такою важкою.

— Зачекай.

Вітольд з’являється біля мого ліжка. Його очі уважно вдивляються в моє обличчя, і я відчуваю, як моє серце стискається. Він кладе руку на мою долоню й обережно підносить склянку до моїх губ.

— Пий, — каже він тихо, але владно.

Я ковтаю невеликі ковтки, а він тримає склянку рівно, ніби боїться, що я можу перекинути її. Вода освіжає, приносить полегшення.

— Як ти себе почуваєш? — питає він, його голос несподівано м’який.

— Краще, — відповідаю я, намагаючись усміхнутися.

— Ти сильно мене налякала, — зізнається він, сідаючи поруч. 

Його слова змушують мене завмерти. Він хвилюється за мене?

— Ви… справді були тут увесь цей час? — питаю я, і мій голос зраджує мене, стаючи тихішим.

— Увесь час, — підтверджує він, його погляд зустрічає мій. — І я не піду, доки не буду впевнений, що ти остаточно одужала.

Серце починає калатати швидше. Це не той холодний і стриманий князь, якого я знала. Переді мною чоловік, який дбає, який турбується про мене більше, ніж я могла собі уявити.

— Ви надто добрі до мене, — шепочу я.

— Це не доброта, Анастасіє, — його голос стає серйознішим. — Це те, що я повинен робити.

Його пальці легко торкаються мого чола, перевіряючи, чи спав жар. Я заплющую очі на мить, дозволяючи собі відчути цей м’який дотик.

— Ви робите більше, ніж повинні, — додаю я тихо. — Але я вдячна вам… дуже вдячна.

Його погляд затримується на мені. У ньому немає ні холоду, ні зверхності. Тільки тепле, майже невидиме тепло, яке розливається в мені від його присутності.

Чому це так важливо для мене? Чому я більше не хочу, щоб він відходив від мене?

— Відпочивай, — каже він м’яко, вкриваючи мене ковдрою. — Ще один день — і ти почуватимешся значно краще.

Я киваю, заплющую очі. Його дотик залишається на моїй руці ще кілька секунд, і ця мить стає для мене важливішою, ніж я готова визнати.

Коли я прокидаюся знову, сонячне світло заливає кімнату, а моє тіло вже не таке важке, як учора. Вітольда поруч немає, але я відчуваю його присутність у кожному предметі навколо.

Марта приносить мені легкий сніданок і теплий чай.

— Ви вже виглядаєте краще, ваша світлість, — каже вона, усміхаючись. — Князь буде радий це почути.

— Він десь поруч?

— Ні, його викликали на зустріч, — відповідає Марта, поправляючи ковдру. — Але він сказав, щоб я доглядала за вами, доки ви остаточно не зміцнієте.

Я вдячно усміхаюся, але думки про нього не дають мені спокою. Його погляд, його дотики… усе це здається таким справжнім, таким іншим, ніж раніше.

Я виходжу зі своєї кімнати вперше за кілька днів. Повітря здається прохолодним і свіжим після затхлої атмосфери спальні, а коридори мають зовсім інший вигляд у денному світлі.

Мені потрібно трохи прогулятися… освіжити голову.

Спускаюся сходами і десь унизу чую тихий шепіт. Спершу не звертаю уваги, але сповільнюю кроки, коли до мене долітають уривки фраз.

— Я ж казала, що це тільки питання часу, — шепоче одна з покоївок. — Кажуть, вона йому зраджує.

— Так, я теж чула, — відповідає друга. — Графиня Єлизавета сама розповідала. Мовляв, бачила, як нова княгиня поводиться… занадто вільно.

Моє серце стискається, а ноги приростають до підлоги.

— Усі думають, що вона така цнотлива й скромна, але… у її минулому точно є щось темне. Графиня знає це.

— А ти чула, що вона буцімто зустрічалася з кимось із маєтку, поки  не вийшла за князя? — додає перша, понижуючи голос. — Тому він і віддалився від неї на початку. Він думав, що вона вже не цнотлива.

Руки стискає дерев’яне поруччя, а всередині піднімається хвиля гніву й образи.

— І найгірше, що тепер князь вірить їй. Не бачить, яка вона насправді.

— Це ненадовго, — глузливо сміється інша. — Графиня Єлизавета зробить усе, щоб повернути його собі.

Моя голова йде обертом. Це брехня. Усе це брехня!

Зрештою, я змушую себе вийти з-за рогу. Дві покоївки зустрічають мене переляканими поглядами, їхні обличчя бліднуть.

— Ваша світлість… — одна з них нервово вклоняється. — Ми… не помітили вас.

— Очевидно, — кажу я холодно. — Можете продовжити свою «цікаву» розмову.

Вони обмінюються короткими поглядами й хутко зникають, залишаючи мене саму.

Єлизавета… вона пішла далі, ніж я думала.

Її мета не просто принизити мене. Вона хоче знищити мою репутацію, зруйнувати все, що я намагалася побудувати поруч із Вітольдом.

Стискаю від злості руки в кулаки, але мене переповнює не лише гнів — гіркота й страх переплітаються в одну важку емоцію.

— Анастасіє?

Знайомий голос змушує мене здригнутися. Я обертаюся й бачу Вітольда, який стоїть на сходах. Його погляд уважний, а в очах — тривога.

— Тобі не слід ходити коридорами сама. Ти ще слабка, — каже він, підходячи ближче.

— Вітольде… ви чули чутки про мене? — питаю я тихо, дивлячись йому прямо в очі.

Його обличчя темніє, а щелепа напружується.

— Так. І я вже знаю, хто їх поширює, — його голос стає різким і холодним.

— Це… Єлизавета?

— Саме так. Вона за це відповість.

Його погляд стає жорстким, а слова звучать як обіцянка. Він обертається до найближчого слуги.

— Покличте графиню Єлизавету. Негайно.

Слуга швидко зникає. Вітольд знову дивиться на мене, і його погляд уже зовсім інший — важкий і сповнений рішучості.

— Ніхто не посміє так із тобою поводитися, — каже він спокійно, але твердо. — Це я тобі обіцяю.

Моє серце тріпоче від його слів. Він не просто захищає мене. Він готовий воювати за мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍