Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 15. Перша близькість

Вітольд

Її слабке дихання наповнює кімнату тишею, тривожною і важкою. Вогонь у каміні потріскує, кидаючи теплі тіні на стіни, але це тепло здається недостатнім. Її обличчя бліде, майже прозоре, а піт дрібними краплинами виступає на лобі.

Я сиджу біля її ліжка, тримаючи її крихку долоню у своїй руці. Її пальці такі холодні, що мороз проходить по моїй шкірі.

Коли вона стала для мене такою важливою?

— Ти впораєшся, Анастасіє, — шепочу я, хоча не впевнений, чи вона чує мене.

Марта принесла все необхідне — холодні компреси, трав’яні настої. Лікар уже був тут, але його слова не принесли мені спокою. Виснаження і лихоманка можуть бути небезпечними, якщо їй не стане краще до ранку.

Я нахиляюся ближче й доторкаюся її чола. Жар не спадає.

Чорт забирай.

— Принесіть ще води, — наказую слузі біля дверей, не зводячи погляду з Анастасії.

Мені важко залишатися холодним і зібраним. Усе моє життя побудоване на контролі, але зараз цей контроль вислизає з рук. Її крихкість і вразливість розривають мене зсередини.

Вона тихо щось бурмоче уві сні, її губи ледь ворушаться. Я нахиляюся ближче, щоб почути.

— Мамо… ні… не йди…

Моє серце стискається. В її голосі — стільки болю й безпомічності, що я відчуваю, як всередині мене піднімається хвиля невідомого раніше відчуття.

Їй не потрібно боротися з хворобою наодинці. Тепер я тут.

Відкидаю мокре пасмо волосся з її чола і стискаю її руку сильніше.

Вогонь у каміні трохи згасає, і тіні в кімнаті стають довшими, майже лякаючими. Але я не йду. Я залишаюся тут, поруч із нею, не дозволяючи собі навіть на мить відійти.

Чому це так важливо для мене? Чому я боюся втратити її більше, ніж боявся втратити когось іншого?

Підводжуся, щоб поправити ковдру, коли її очі раптом ледь відкриваються. Вони затуманені, але вона дивиться прямо на мене.

— Ви тут… — її голос слабкий, майже нечутний, але в ньому є щось, що пронизує мене до самого серця.

— Звісно, я тут, — відповідаю я тихо, нахиляючись ближче. — Я нікуди не піду.

Її губи злегка тремтять, і я бачу, як сльоза повільно котиться її щокою.

— Дякую… — шепоче вона, а потім її очі знову закриваються.

Я сиджу поруч із нею, тримаючи її руку у своїй долоні, і раптом усвідомлюю, що більше ніколи не хочу відпускати цю руку.

Це вже не просто бажання чи обов’язок. Це щось більше. Щось, від чого немає вороття.

Я сиджу поруч з нею, не відводячи погляду. Її дихання стає спокійнішим, але кожен її подих здається мені перемогою в битві, яка триває цілу вічність.

Полум’я в каміні згасає, залишаючи кімнату в напівтемряві. Її рука все ще лежить у моїй, тепер уже трохи тепліша, і це приносить хоч якесь полегшення.

Раптом вона ледь ворушиться, її очі знову відкриваються, дивляться прямо на мене. Туман у її погляді змінився, став яснішим.

— Ви… справді тут, — каже вона з легким подивом, її голос слабкий, але теплий.

— Я ж казав, що нікуди не піду, — відповідаю я, мій голос звучить м’якше, ніж звичайно.

Вона дивиться на мене, і в її очах я бачу щось, що змушує мене затамувати подих. Довіра. Справжня, не показна. Щось, чого я не бачив у ній раніше.

— Ви такий… не схожий на себе, — каже вона раптом, ледве посміхаючись.

— Можливо, ти просто бачиш мене справжнім, — відповідаю я, не відпускаючи її погляд.

Вона мовчить, але її рука мимоволі стискає мою трохи міцніше. Її дотик легкий, але в ньому стільки сили, що я відчуваю, як щось у мені зрушується.

Чому мені так важливо бути поруч із нею?

— Ви… турбуєтеся про мене? — питає вона тихо, її голос тремтить.

— Так, — зізнаюся без вагань. — Більше, ніж я сам розумію.

Її очі наповнюються сльозами, але цього разу вони не від болю. Це щось інше.

— Дякую… — шепоче вона.

Її щоки злегка рожевіють, і я бачу, як вона бореться з собою, намагаючись знайти правильні слова. Але я вже знаю, що вона хоче сказати.

— Спи, Анастасіє, — кажу я м’яко, знову проводячи рукою по її волоссю. — Тобі потрібно відпочити.

Вона заплющує очі, але її рука все ще тримає мою. Я залишаюся так ще довго, слухаючи її рівне дихання, поки тиша ночі не огортає нас повністю.

Ця мить занадто важлива, щоб її перервати. І тепер я знаю одне: я більше ніколи не дозволю їй бути на самоті.

Ніч триває в суцільній тиші, яка порушується лише її важким диханням. Я сиджу біля її ліжка, не відводячи погляду, вдивляючись у її обличчя, що здається ще блідішим у тьмяному світлі.

Її повіки здригаються, губи ворушаться, ледь вимовляючи слова. Я підходжу, нахиляюся ближче, щоб почути, що вона каже.

— Вітольде…

Її голос тихий, майже нечутний, але моє ім’я, вимовлене нею так ніжно, змушує мене напружитися.

Вона знову щось шепоче, її пальці злегка здригаються.

— Не залишайте мене…

Я різко вдихаю.

Вона марить? Чи це її справжні думки, які прориваються крізь пелену хвороби?

Її груди здіймаються в слабкому подиху, а її губи знову ворушаться, промовляючи слова, які пронизують мене наскрізь.

— Я… я боюся, що… що не зможу втекти… від вас… від того, що відчуваю…

Що вона сказала?

Дивлюся на неї, відчуваючи, як у мені зростає напруження. Її брови насуплюються, ніби вона бореться із собою навіть уві сні.

— Ви… ви такий… сильний… холодний… але… ви… вабите мене…

Її голос переривається, і я розумію, що вона вже не говорить, а просто занурюється глибше в сон.

Але я вже почув усе, що мав почути.

Я повільно випускаю повітря з грудей.

Вона відчуває щось до мене. Вона боїться цього. Як і я.

Підводжуся, проходжуючись кімнатою, щоб заспокоїти власні думки.

Це не просто гра. Не просто інтерес чи потяг.

Вона вже в моїй крові.

Зупиняюся, знову дивлюся на її спляче обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍