Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Я зупиняюся перед дверима, легенько стукаю.

— Анастасіє? — мій голос спокійний, але твердий.

Тиша за дверима здається нестерпною. Я чекаю, але вона не відповідає.

— Анастасіє? — кличу я ще раз, мій голос стає жорсткішим.

Знову нічого. Моя рука опускається на дверну ручку. Я вагаюся лише мить, перш ніж відчинити двері.

Кімната наповнена напівтемрявою. Важкі штори майже повністю закривають вікна, і тільки слабке світло проникає крізь щілини.

Анастасія лежить у ліжку, її обличчя бліде, а волосся липне до чола. Її очі ледь прочинені, але вона навіть не помічає мене.

Я швидко підходжу ближче, відчуваючи, як у мені зростає дивне тривожне відчуття.

— Анастасіє, — кажу тихо, сідаючи на край ліжка.

Вона ледве повертає голову в мій бік. Її губи сухі, а дихання поверхневе.

Я торкаюся її чола, і мене наче обпікає.

Жар.

— Чорт забирай… — шепочу я, не стримуючи себе.

Я підводжуся, серце калатає.

— Марто! — гукаю я голосно, так, щоб чули навіть у найвіддаленіших кутках коридору.

Знову повертаюся до Анастасії. Вона здається такою крихкою, такою беззахисною, що мені важко залишатися спокійним.

— Я тут, — кажу я, беручи її за руку. Її пальці холодні й тонкі в моїй долоні. — Все буде добре.

Тривога зростає з кожною секундою. Але я знаю одне: я не дозволю, щоб з нею щось сталося.