Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 14.1

Вітольд

Я стою перед нею, і вперше за довгий час відчуваю, що контроль вислизає з моїх рук. Її очі дивляться на мене з таким подивом і розгубленістю, що всередині мене щось зрушується з місця.

Чорт забирай, що ти зі мною робиш, Анастасіє?

Коли вона не відштовхує мене, не тікає, як раніше, я дозволяю собі більше. Моя рука м’яко торкається її обличчя, ковзає по її щоці, і я відчуваю, як її шкіра тепла й м’яка під моїми пальцями. Її дихання частішає, і я бачу, як вона бореться сама з собою.

— Скажи мені зупинитися, — прошу я тихо, хоча знаю, що не зможу цього зробити, навіть якщо вона скаже.

Але вона мовчить. Її губи злегка розтулені, і це запрошення, від якого я більше не в силах відмовитися.

Я нахиляюся ближче, спершу обережно, майже перевіряючи її межі. Наші губи торкаються, і в ту ж мить час перестає існувати. Її м’якість і тепло збивають мене з пантелику.

Поцілунок стає глибшим, сильнішим, і я тягну її до себе ближче, обіймаючи за талію. Вона не чинить опору. Її руки мимоволі хапаються за мій камзол, і я відчуваю, як вона тремтить — не від страху, а від чогось іншого.

Вона відповідає мені.

Моє тіло охоплює хвиля гарячого бажання, але я стримуюся. Я не хочу її лякати, не хочу зруйнувати цей тендітний момент.

Її дихання зливається з моїм, і цей поцілунок стає найсолодшим випробуванням, яке я коли-небудь проходив.

Але раптом вона відступає на крок, її очі широко розплющені, а щоки горять яскравим рум’янцем.

— Це… це було неправильно, — шепоче вона, але її голос зраджує її.

— Тоді чому ти не зупинила мене? — питаю тихо, не зводячи з неї погляду.

Вона мовчить, ковтає клубок у горлі, і мені хочеться розгадати кожну її думку в цю мить.

— Ви… ви надто впевнені у своїх діях, ваша світлість, — нарешті каже вона, намагаючись тримати голос спокійним, але я бачу, як їй важко це робити.

— Бо я знаю, чого хочу, — відповідаю я, роблячи ще один крок до неї. — А тепер я хочу, щоб ти теж це зрозуміла.

Її очі зустрічаються з моїми, і між нами знову спалахує напруга. Вона робить глибокий вдих і раптово розвертається, перш ніж я встигаю сказати ще щось.

Я дивлюся, як вона швидкими кроками зникає за рогом коридору, її сукня майорить за нею, а я залишаюся з відчуттям, ніби світ тільки що змінився.

Вона заплуталась. Але я знаю одне: наступного разу я не відпущу її так легко.

Ніч накриває маєток густою тишею, але мій розум не знаходить спокою. Я сиджу біля каміна у своєму кабінеті, вдивляючись у полум’я. Воно потріскує, кидаючи химерні тіні на стіни, але навіть цей звук здається занадто гучним у порівнянні з безладом у моїх думках.

Її губи залишили свій слід на моїх… Її погляд… її тремтіння — я пам’ятаю кожну деталь.

Вона не відштовхнула мене. Вона дозволила мені проникнути в її світ на мить — коротку, але таку яскраву, що тепер я не можу повернутися до того, як було раніше.

Чорт забирай. Усе йде не так, як я планував. Я мав би залишатися осторонь, тримати її на відстані, як це робив завжди з іншими людьми. Вона повинна була бути просто частиною угоди, практичним рішенням. Але вона ламає кожне моє правило.

Її щирість, її сила і водночас ця вразливість… Вона небезпечна. Вона змушує мене почуватися живим у спосіб, який я давно забув.

Я зціплюю зуби, пригадуючи її збентежене обличчя, коли вона тікала від мене.

Вона боїться своїх почуттів так само, як і я. Але тепер я знаю, що вона теж щось відчуває. Її тіло говорило голосніше, ніж будь-які слова.

Моя рука мимоволі стискається в кулак. Я не звик до того, щоб не мати повного контролю над ситуацією. Але контроль — це останнє, що я хочу поруч із нею.

Я хочу її… але хочу, щоб вона прийшла до мене сама.

Свічка на столі мерехтить, кидаючи тінь на двері, що ведуть до її покоїв. За цими дверима вона, напевно, лежить у ліжку, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.

Чи думає вона про мене так, як я про неї? Чи згадує наш поцілунок так само гостро?

Мені хочеться встати, піти до неї, побачити її обличчя ще раз. Але я стримуюся.

Ні. Я почекаю. Цього разу все буде інакше. Вона сама зробить крок до мене.

Я підводжуся і гашу свічку.

Завтра… Завтра я дізнаюся, чи готова вона переступити межу, яку ми щойно перетнули.

Сонячне світло пробивається крізь важкі вітражні вікна їдальні, м’яко освітлюючи стіл, заставлений сніданком. Я сідаю на своє звичне місце й чекаю.

Анастасії немає.

Я злегка нахмурююся. Вона завжди приходить вчасно. Навіть якщо тримається відсторонено, то завжди з’являється на сніданок.

Минуло п’ять хвилин. Потім десять.

— Марто! — гукаю я, і в дверях з’являється покоївка, швидко вклоняється мені.

— Ваша світлість?

— Де Анастасія? Чому її досі немає?

Марта нервово переминається з ноги на ногу, а потім обережно каже:

— Її світлість попросила вибачення… Вона не змогла спуститися. Їй нездоровиться.

Нездоровиться? Моє серце стискається.

— Що з нею? — питаю я різкіше, ніж планував.

— Вона сказала, що почувається трохи слабкою. Можливо, перевтомилася після вчорашнього дня, — відповідає Марта, схиляючи голову. — Я принесла їй сніданок у покої, як вона попросила.

Я мовчу, збираюся з думками.

Вона перенервувалася… або ж просто уникає мене після вчорашнього.

— Добре, — кажу я нарешті. — Можеш іти.

Марта знову вклоняється й зникає за дверима.

Я беру чашку з кавою, але не можу змусити себе зробити навіть ковток. Мої думки вже далеко від сніданку.

Вона злякалася. Її почуття налякали її так само, як і мене. Але ховатися в своїх покоях — це не рішення.

Я відкладаю чашку і підводжуся.

Мені потрібно її побачити.

Виходжу з їдальні, прямую довгим коридором до її покоїв. Серце б’ється рівно, але всередині мене наростає відчуття нетерпіння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍