Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 14. Незаплановане відкриття

Анастасія

Я стою біля дверей кабінету Вітольда, аби зрозуміти, чому між нами так багато напруги. З-за важких дверей лунають голоси, спершу приглушені, але поступово вони стають голоснішими.

Голос Єлизавети — різкий, наповнений гнівом і болем.

— Ти змінився через неї! — цідить графиня крізь зуби. — Через цю дівчинку! Ти навіть не помічаєш, як вона захоплює тебе.

Серце зупиняється на мить. Про кого вона говорить? Невже про мене?

— Досить, Єлизавето, — відповідає Вітольд суворо. Його голос глухий, але кожне слово звучить гостро. — Це вже не має значення. Усе скінчилося. Твоє місце — у минулому.

Затамовую подих. Мені хочеться піти звідси, втекти, але ноги приростають до підлоги.

— Ти справді так думаєш? — запитує Єлизавета, і в її голосі з’являється невпевненість. — Після всього, що було між нами?

— Так, — його відповідь холодна, майже бездушна. — Ми більше не повернемося до цього.

Єлизавета сміється, але її сміх гіркий.

— Вона ніколи не зможе дати тобі того, що давала я. Вона наївна, недосвідчена… Ти думаєш, вона витримає?

— Вона розумніша, ніж ти думаєш, — каже він раптом, і в його голосі звучить щось несподіване — впевненість і навіть… гордість.

Серце калатає так сильно, що аж дихати важко.

— Ти ще пожалкуєш про це, Вітольде, — шипить Єлизавета. Її кроки стають швидкими, і раптом двері кабінету відчиняються.

Я ледь встигаю відступити в тінь. Єлизавета виходить із кімнати з піднятою головою, але її очі горять від гніву. Вона проходить повз мене, навіть не помітивши моєї присутності.

Я стою, притиснувшись до стіни, намагаючись зібратися з думками.

Він говорив про мене? Він захищав мене?

Внутрішній трепет змішується з безліччю запитань. Я хочу з’ясувати це, але водночас боюся відповідей.

Я роблю крок уперед, збираючи всю свою сміливість в кулак. Роблю крок і зупиняюся в дверях.

— Анастасіє…

Його погляд спокійний, але в очах я бачу відлуння тієї бурі, яка щойно вирувала.

— Ви… ви говорили про мене? — питаю я майже пошепки.

Він дивиться на мене довго, ніби зважує кожне слово.

— Так.

— Чому?

Його погляд стає м’якшим, але водночас серйозним.

— Бо я більше не дозволю нікому принижувати тебе.

Ці слова пронизують мене наскрізь. Мені важко дихати, важко зрозуміти, що відчуваю. Сльози підступають до очей, але я стримую їх.

— Ви… ви справді це зробили для мене?

Він підходить ближче, його голос тихий, але твердий:

— Так.

Між нами знову виникає важка тиша, але цього разу вона насичена не словами, а емоціями. Його погляд тепер зовсім інший, ніж раніше. У ньому вже немає холоду, лише м’яке тепло.

Що це? І чому мені хочеться, щоб це тривало довше?

Я дивлюся на нього, на його обличчя, яке досі зберігає напругу після розмови з Єлизаветою. У цих рисах немає звичної крижаності. Я вперше бачу його таким — емоційним, рішучим, навіть трохи вразливим.

Це зовсім інший Вітольд. Не той холодний і владний чоловік, якого я знала досі.

Його слова продовжують звучати в моїй голові: «Я більше не дозволю нікому принижувати тебе». Вони відлунюють у серці й викликають хвилю тепла, яку я не можу ігнорувати.

Він захищає мене… не тому, що зобов’язаний. Він це робить, бо… йому не байдуже.

Ця думка збиває мене з пантелику. Я не знаю, як із цим впоратися. Щось у мені змінюється. Моє серце, яке мало б насторожитися, б’ється швидше, але не від страху.

Чи можу я довіритися йому? Чи можу дозволити собі почати відчувати щось до цього чоловіка?

— Ви… ви не такий, яким здавалися мені раніше, — кажу я тихо, не відводячи погляду.

— Люди рідко бувають такими, якими здаються на перший погляд, — відповідає він, роблячи крок ближче. — Іноді потрібно трохи часу, щоб побачити їх справжніми.

Його голос глибокий, м’який, і кожне слово ніби огортає мене.

Моя рука мимоволі торкається власного зап’ястя, і я раптом згадую той момент у кареті, коли його дотик змусив мене затамувати подих. Тепер це відчуття повертається, але сильніше.

Вітольд стоїть зовсім близько. Його погляд проникає глибше, ніж я готова дозволити.

— Анастасіє, — каже він майже пошепки, його рука повільно тягнеться до мого обличчя. — Скажи мені зупинитися, якщо ти цього хочеш.

Моє серце кричить, але не від страху.

Я не хочу, щоб він зупинявся.

Його пальці торкаються мого підборіддя, і цей дотик обпікає мене. Він нахиляється ближче, його гарячий подих на моїй шкірі... На мить світ навколо зникає. Є лише ми двоє.

Його губи торкаються моїх, спершу м’яко, майже невпевнено. Але коли я не відступаю, поцілунок стає глибшим, пристраснішим. Мої пальці стискають тканину його камзола, утримуючи рівновагу,бо боюся, що впаду.

Коли він нарешті відступає, я задихано дивлюся на нього. Серце калатає так сильно, аж у скронях відлунює.

— Чому ви… — намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів.

— Бо не зміг стриматися, — відповідає він, проводячи пальцями по моїй щоці.

Його слова пронизують мене до самих глибин. Я знаю, що це небезпечно. Знаю, що це може зламати все, що я так намагалася побудувати всередині себе.

Але частина мене вже не хоче опиратися.

Чи можу я впустити його у своє серце? І якщо так, чи не знищить це мене?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍