Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 11

В підземеллі Ендрю зустрівся з групою партизанів, на чолі яких стояв Іван, досвідчений та обережний лідер. Іван, високий і сивий чоловік, з суворим поглядом, уважно слухав, як Ендрю розповідав про своє становище та про Ольгу:

– Мені потрібна ваша допомога, Ольга залишилася в полоні. Я повинен повернутися за нею. Але я розумію, що це небезпечно і ризиковано. Тому я пропоную об'єднати наші зусилля для більшої мети.

Партизани обмінялися настороженими поглядами, Іван запитав:

– Що ти маєш на увазі?

– Ви розвідуєте місця складів боєприпасів, пального, штабів, – почав пояснювати Ендрю. – Ця інформація важлива, але її недостатньо для досягнення рішучого успіху. Ми можемо використати ситуацію на свою користь. Якщо ми зможемо звільнити Ольгу і в той же час знищити кілька важливих цілей, ми не тільки врятуємо життя, але й завдамо ворогу значної шкоди.

Іван задумався, розмірковуючи над словами Ендрю.

– Ми не можемо просто так кинутися в бій, – сказав він повільно. – Ми повинні бути обережними. Багато наших вже загинуло, та хлопці бояться не за себе: підлі росіяни мстяться потім сім'ям партизан.

– Я розумію, – відповів Ендрю. – Але я не прошу вас йти в атаку на російські укріплення. Я прошу вас допомогти організувати операцію, яка матиме сенс і стратегічну вагу. Ми можемо підготувати засідку, влаштувати вибухи в потрібний момент і атакувати лише тоді, коли будемо мати перевагу. Це не лише про звільнення Ольги, це про завдання удару по ворогу.

Партизанські командири закивали головами, але ще залишались настороженими і недовірливими. Ендрю продовжував:

– Ми можемо допомогти нашій армії завдати удару, який змінить хід боїв у цьому районі. Я домовлюсь з командирами батареї HIMARS, щоб вони вдарили вночі по якомусь складу в глибині окупованих територій. Вороги кинуть частину особового складу на гасіння пожежі та розбір завалів. Тоді батарея вдарить по казармі росіян біля штабу: мої хлопці стріляють дуже влучно – справжні професіонали. А штаб візьмемо ми. Було б добре ще домовитись з штурмовим батальйоном майора Петренка, що його орли в цей час пішли в атаку. Це був би не просто порятунок однієї людини. Це крок до нашої перемоги. Збройні Сили України з нашою допомогою могли б звільнити цей населений пункт від росіян. Якщо ми будемо діяти розумно і злагоджено, ми можемо досягти успіху.

Іван дивився на Ендрю. Його погляд пом'якшав, і він кивнув.

– Добре, – сказав він нарешті. – Ми спробуємо. Але ти повинен зрозуміти, що на кону стоять наші життя і життя наших сімей. Якщо ми зможемо виконати цю операцію і звільнити наше містечко, це буде величезна перемога для всіх нас.

Ендрю вдячно кивнув, відчуваючи, що його слова знайшли відгук у серцях цих сміливих людей.

– Дякую, – сказав він. – Разом ми зможемо досягти більшого. І врятуємо Ольгу.

Більше двох тижнів пішло в Ендрю на планування та організацію операції. Час був потрібний, щоб поповнити боєзапас батареї HIMARS касетними снарядами, яких на даний час був лише мінімальний запас. Також майор Петренко не міг розпочати наступ без узгодження з вищим керівництвом. Партизани підготували вибухівку, яку збирались закласти в ресторані, де часто пиячили російські офіцери. По мірі наближення до вже узгодженої дати «грандіозного феєрверку», настрій Ендрю помітно покращувався: він з нетерпінням чекав зустрічі з Ольгою. Лише тепер він зрозумів як по-справжньому її кохає. Дивно, але після всього пережитого ним разом з Ольгою, він навіть не мав докорів сумління щодо Вікторії.

– Вікторіє, мила Вікторіє, – думав він майже щоночі, – пробач мені ці думки: я лише тепер зрозумів, що таке справжнє кохання. Зрозумів коли втратив Ольгу, зрозумів тоді, коли ніхто крім мене не може їй допомогти. Лиш би вона витерпіла всі муки російського полону. Лише була б жива.

Ендрю ночами думав як він зателефонує Вікторії і все пояснить. Вибачиться перед нею. Вона була така рідна, така мила, завжди називала його Андрійком. Він дуже вдячний був їй за всі хвилини проведені разом, але з Ольгою їх поєднали якісь вищі сили. Ендрю не дуже вірив в Бога, але тут така взаємна приязнь, таке взаєморозуміння, реально якийсь духовний контакт, адже фізичного сексуального зв’язку не було.

Телефонувати Вікторії Ендрю не рішався: тепер він уже мав телефон, на відміну від часу проведеного в полоні, але все ж вагався. Розумів, що Вікторія не може йому телефонувати, бо не знає нового номера Ендрю, розумів, що можливо вона переживає, але чим він може її заспокоїти? Він і зараз на окупованій території, ризикує життям щодня…

– От закінчиться операція успіхом і тоді точно вже зателефоную, – сказав собі Ендрю.

І от день М настав: Ендрю і партизани почули дванадцять потужних вибухів від снарядів HIMARS, а за ними серію менш потужних вибухів від детонуючих боєприпасів та вибух в ресторані. Потім почули крики солдатів і команди майора Козлова, сирени пожежних та медичних машин. А в далині кілометрів за 10 ніч освітляла величезна пожежа.

– Пора! – Сказав Ендрю. – Висуваємось на рубіж до російського штабу.

Партизани взяли зброю і тихенько вийшли з підземелля: їх було одинадцять. Ендрю – дванадцятий: командир. Ніколи він ще не командував таким маленьким підрозділом: навіть по закінченні військової академії, молодий лейтенант Вусс командував взводом, а це три десятки солдатів. Ендрю ще мусів витримати конкуренцію попереднього командира Івана, партизани поважали його і відмовлялись слухати новачка – хоча й кадрового офіцера. Та Іван наказав всім слухати Андрія (так він представився їм), бо авторитет полковника та його зв’язки з «великою землею» мали неабияку вагу, крім того Ендрю сам спланував цю операцію та організував її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍