Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Рівно через півгодини, коли партизани вже сиділи в засідці біля російського штабу, прилетіло один за одним шість снарядів HIMARS: всі прицільно влучили в казарму, де продовжували спати солдати, які не були в нарядах, а тому не поїхали на розбір завалів зірваного складу боєприпасів. Шість снарядів це було забагато для маленької казарми: Ковальчук і Сидорук не поскупилися на прохання свого командира і тому живих окупантів в казармі напевно було мало. Ранених спасати ніхто не біг, натомість охоронці тюрми побігли в іншому напрямку, лякаючись, що наступний залп прилетить по штабу росіян.

– Вперед, – скомандував Ендрю.

Партизани на чолі з Ендрю кинулись до будівлі штабу. Ендрю перший добіг до входу і в дверях лоб в лоб зіткнувся з Козловим. Козлов автоматично потяг руку до кобури пістолета, але був збитий прикладом автомата на підлогу.

– О, не спіши, ти відповісиш мені за все. Де Ольга? – Замахнувся ще раз прикладом автомата Ендрю.

Козлов, здивований і наляканий, намагався піднятися, але Ендрю наступив йому на груди, не даючи рухатися. Партизани вже розбіглися по будівлі, перевіряючи кімнати та коридори. Козлов дивився на Ендрю з ненавистю, але водночас із страхом, знаючи, що його ситуація безвихідна.

– Де Ольга? – повторив Ендрю, притискаючи приклад автомата до горла Козлова.

– Ти думаєш, що я тобі скажу? – злісно вишкірився Козлов. – Вона в безпеці, принаймні поки що. Але не надовго.

Ендрю збільшив натиск на груди Козлова.

– Ти відведеш мене до неї, – сказав він. – Інакше це буде твоїм останнім днем на цьому світі.

Козлов спробував підняти руки в жесті здачі.

– Добре, добре, – прошепотів він. – Вона в підвалі. Але якщо ти думаєш, що просто забереш її і підеш, ти помиляєшся. Тут ще багато моїх людей.

– Ми впораємося з твоїми людьми, – відрізав Ендрю. – Веди нас до неї.

Козлов, відчуваючи, що у нього немає іншого вибору, підвівся і повів Ендрю та групу партизанів до підвалу. Вони йшли темними коридорами, кожен звук здавався гучнішим в напруженій тиші.

– Якщо ти нас обманеш, – прошепотів Ендрю на вухо Козлову, – я особисто подбаю, щоб ти не вийшов з цього підвалу живим.

Козлов нервово кивнув і продовжив вести їх. Нарешті вони підійшли до важких дверей підвалу. Козлов дістав ключ і почав відмикати замок, але тут їх побачив один з охоронців.

– Що тут відбувається? – крикнув охоронець, націлюючи зброю на групу.

Ендрю не гаючи часу, вистрілив в охоронця, який впав, випустивши автомат. Козлов, скориставшись моментом, спробував вирватися, але Ендрю знову вдарив його прикладом, змусивши залишитися на місці.

Двері підвалу відчинилися, і вони побачили Ольгу, яка сиділа на підлозі із зв’язаними руками. Вона виглядала виснаженою, але, побачивши Ендрю, її очі наповнилися надією.

– Олю! – крикнув Ендрю, підбігаючи до неї. – Ми прийшли за тобою.

Партизани швидко розв'язали Ольгу і допомогли їй піднятися.

– Нам треба йти, – сказав один з партизанів. – Ворог може повернутися в будь-який момент.

Ендрю, підтримуючи Ольгу, випустив з рук автомат. І тут сталось неочікуване: виснажена, бліда і худа Ольга вхопила зброю Ендрю і висадила всі патрони, які залишились в магазині автомата в груди Козлова. Її хотіли спинити, але всі ці постріли тривали не більше 2-3 секунд.

– Олю, його ж треба було судити… і він цінний свідок…, – Ендрю взяв свій автомат, а Козлов з десятком куль в грудях відлетів до стіни і з відкритими очима проводжав цей світ.

– До пекла, Сатано! – Кричала йому істерично Ольга.

А потім вона повисла обезсилена в обіймах Ендрю, так, ніби на минулий ривок вона зібрали до купи всі свої сили:

– Ендрю, ти не знаєш як він мене ґвалтував, ти не знаєш як я мріяла відплатити йому… А наші владоможці могли навіть обміняти його на полонених з Росії. Він не повинен був жити. Це відплата за всіх закатованих ним українців.

Вони залишили підвал: група швидко рухалася до виходу з будівлі, намагаючись залишитися непоміченими, хоча ворогів в будівлі штабу і підвальній тюрмі вже не було.

Лише тепер, на вулиці, Ендрю і Ольга почули вибухи і стрілецький бій, що наближався до них з боку українських позицій.

– Наші наступають, – сказав один із партизанів, оглядаючи вулицю. – Це наш шанс.

Ендрю підтримував Ольгу, поки партизани перевіряли територію, шукаючи безпечний шлях. Вони швидко вирішили рухатися в напрямку українських сил, використовуючи розвалені будівлі як укриття.

– Нам треба пробитися до наших, – сказав Ендрю. – Якщо ми приєднаємося до них, зможемо допомогти звільнити містечко.

– Ми повинні бути обережними, – застеріг інший партизан. – Ворог все ще може бути тут.

Група продовжила рухатися, спостерігаючи за обстановкою. Вони помітили декілька російських солдатів, які намагалися сховатися від українського обстрілу. Ендрю та партизани вирішили скористатися моментом:

– Готуйтеся, – сказав Ендрю, тримаючи автомат наготові. – На рахунок три. Раз, два, три!