Ясміна Лав - В моїх думках , Ясміна Лав

- Тікаєш , Принцесо?- чую за спиною і зупиняюся посередині коридорчика . Повільно повертаюся назад і від погляду темних очей червонію . Відчуваю як горять щоки , а долоні пітніють . - Ні , просто вирішила припудрити носик ...- хочу виглядати впевнено , але вдається не дуже. Губи Давида розтягуються в посмішці й він робить крок до мене . Ковтаю комок , який зібрався в горлі та відчуваю зараз його парфумів . Боже , вбийте мене , якщо це не найсексуальніший аромат на світі ... - Мені вже пора повертатися за столик . Тато буде переживати ...- вимовляю тихо і дихання збивається . Очі Давида темніють і він робить кілька швидких кроків , втискаючи мене в стіну . З мого горла виривається протяжний стогін...

Глава 1

Саша.

 

 

Початок навчального року.

 Перший день в університеті у ролі студентки.

Навколо снують сотні незнайомих молодих людей. У вухах змішуються голоси, перетворюючись на шум. Незнайомі стіни, не вивчені коридори… Не люблю зміни.

Стою посеред холу, переді мною широкі сходи, які ведуть на другий поверх. Саме там знаходиться потрібна мені аудиторія. Але я не рухаюсь. Спостерігаю за хлопцями та дівчатами, у яких на обличчях красуються усмішки, і замислююсь: чому я не можу так легко знайти спільну мову з людьми?

Знаєте, як у садочку.

Заходиш у повну кімнату дітей, підходиш до першого, кого зустрінеш, а за хвилину ви вже найкращі друзі. Ось у мене все не так.

Не люблю чужих людей пускати у своє життя. Напевно, тому й нема у мене подруг. Не знайшла людини, якій змогла б довіряти. Але я не втрачаю надії.

Раптом відчуваю різкий поштовх у плечі й лечу в колону біля сходів.

— Вибач! Вибач, будь ласка… Я випадково, — метушиться білява дівчина, допомагаючи мені підвестися на ноги.

— Нічого. Я жива, — кривлюся від того, як ниє плече.

Добряче так приклалась.

 

Повертаюсь і бачу перед собою милу на вигляд і симпатичну дівчину: трохи нижча мене зростом, кирпатий носик, карі очі, тоненькі губи. 

Світле волосся зібране збоку невидимкою, а довгий чуб спадає на чоло, закриваючи брови. Дівчина одягнена у клітчастий сарафан і білу сорочку. 

“Їй дуже личить”, — зазначаю про себе.

— Я така незграба, — червоніє вона.

— З ким не буває. Все гаразд.

— Ніка, — простягає руку нова знайома.

— Саша.

— Перший курс?

— Ага.

— Я також. Який факультет?

— Фінанси та банківська справа.

— Чудово! Ми будемо вчитися разом, — усміхається дівчина, чим викликає в мене також усмішку.

— Нам на другий поверх.

І, не чекаючи відповіді, тягне мене до сходів.

Вона всю дорогу щось говорить, але через шум навколо я майже нічого не чую.

— Сашо, — Ніка зупиняється і дивиться прямо на мене.

— Так.

— Я спитала, у чому ти підеш на вечірку.

— Яку ще вечірку?

Хоча не знаю, навіщо я спитала, адже не збираюся відвідувати жодні вечірки. Зараз мене цікавить тільки навчання. Та й взагалі, я ніколи не була на вечірках, навіть шкільні дискотеки пропускала.

По-перше, мені не було з ким на них йти. А по-друге, мій тато таке точно не оцінив би.

— Ти що, не в курсі? Усіх новеньких запрошують на вечірку, яку влаштовує четвертий курс. Там такі хлопці… — у Ніки навіть очі загоряються. 

Тільки мене це не цікавить, зовсім.

— У мене інші плани.

— Тобто? Ти не прийдеш? — дівчина зупиняється посеред коридору та уважно дивиться мені в очі.

— Мені не цікаве таке дозвілля.

Коридором проноситься звук дзвінка, Ніка одразу розвертається і, взявши мене за руку, затягує в аудиторію.

 

 

***

 

 

Першою парою сьогодні світова економіка. 

Я сиджу в перших рядах і з цікавістю розглядаю сивого чоловіка в роках, який спокійним голосом читає групі лекцію.

На ньому одягнений сірий костюм та біла сорочка. На ногах чорні туфлі. Нічого зайвого.

Чоловік спокійно ходить від одного кінця кабінету в інший, наче сам роздумує над своїми словами.

Не скажу, що я у захваті від економіки, але слухати педагога подобається. Та й навчатися тут для мене вибрав тато. І, мабуть, це правильно.

У свої дев'ятнадцять я не була впевнена, чого саме хочу в житті. Зате мій батько розписав наше майбутнє до найменших дрібниць. Мені залишалося тільки погодитися, що я завжди й робила.

 

Лекція пролітає непомітно, і моє напруження трохи спало.

— Ти будеш капучино, чи ще щось? — запитує Ніка, коли ми спустились у кафетерій.

— Капучино. Дякую. Я тобі гроші зараз віддам.

— Та годі тобі. Наступного разу ти купиш, — сміється дівчина.

Усміхаюся у відповідь і беру в руки картонну склянку.

Ніка іде попереду, до столика в самому центрі зали. Я б надала перевагу місцям десь у кутку, щоб ніхто не бачив, але моєї думки не питають. Тому видихаю і прямую за дівчиною.

— Ну от, чудове місце, щоб усіх роздивитися і себе показати.

Ага, друге якраз про мене.

Не встигаю зробили й кілька ковтків, як мою увагу привертає шум біля дверей, і в кафетерій завалюється група хлопців. У прямому сенсі завалюється.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍