Джин Філліпс - Королівство жахів

— на його сильних і слабких аспектах — аніж слухати, що там дівчина розповідає про приправи.

Крім голосу дівчини в кімнаті не звучало нічого. Джоан більше не чула музики Гелловіна. Вона не була переконана, що їй подобається тиша.

Її ноги, вона усвідомлювала, майже доторкалися до старшої жінки, яка мовчала й спостерігала. Джоан підтягла свої ноги ближче до тіла й посадила Лінкольна собі на стегно. Його ноги висіли між її коліньми.

— Тож ви були тут, коли терористи ввійшли в ресторан? — прошепотіла вона до жінки.

— Мене тут не було, — відповіла жінка тихим голосом. — Я була біля слонів. Я мала на голові навушники й навіть не чула, коли пролунали постріли. Але вона мене знайшла. Так само, як знайшла вас.

— Вони не знали, — сказала дівчина, не намагаючись говорити пошепки. Так ніби вона сиділа десь на кушетці, базікаючи над піцою і Танцями між зірками. — Я про чоловіків з рушницями. Вони не знали, що я тут. Вони навіть уважно не дивилися. Це трохи дивно. Чи не здається вам, що вони мусили б дивитися ретельніше? Якби вони поставилися серйозно до своєї витівки. Ви не думаєте, що їм треба було скласти план?

Дівчина була занадто багатослівна.

— Чом би нам не говорити тихше? — прошепотіла Джоан.

— А навіщо? — Дівчина злегка стенула плечима. — Неможливо щось почути тут, якщо перебуваєш поза дверима. Довіртеся мені. Я намагалася щось почути тут, бо коли менеджер знаходить собі нового клієнта, вона приводить його сюди й зачиняє двері, і якось вона привела сюди ту дівчину, яка схиблена на кексах до кави, й ми всі дивувалися — тож я розповідала вам, яка я була приголомшена, коли чоловіки з рушницями ввійшли сюди. Жодного з клієнтів тоді тут не було, й це добре, бо після того, як терористи звідси вийшли, я відчинила двері й дивилася, чи вони пішли геть, а з вікна я побачила чоловіка й жінку, які йшли по стежці, і я почула постріли, й вони впали. Але, можливо, вони потім підвелися.

Джоан мусила дуже пильно зосереджуватися на кожному слові, яке промовляла дівчина. Вона почувала себе так, ніби приїхала в країну, мову якої вона нібито знала та коли водій таксі або консьєрж починали говорити на повній швидкості, вона усвідомлювала, що вся її практика та прослуховування дисків CD не підготували її до таких ситуацій: хоч вона й вивчила словник, але вихоплювала з потоку живої мови лише три або чотири слова.

— Може, й так, — сказала вона дівчині, й зловила на собі погляд старшої жінки.

Вони роздивлялися одна одну протягом якоїсь миті, й вона помітила, що, хоч та жінка й була у светрі, вона також мала у вухах срібні сережки й носила намисто, а її волосся було акуратно зачесане — враження було таке, що якби ви доторкнулися до нього, воно повернулося б на те місце, в якому ви до нього доторкнулися. Її нігті були наманікюрені. Нічого яскравого — щось подібне до пастельного кольору. Підібране зі смаком. Зовсім не викличне.

Джоан подумала, що ця жінка ніколи не виходила з дому, не привівши до ладу свого обличчя.

Вона пожалкувала, що пішла за дівчиною. Їй не хотілося бути тут.

Дівчина відкинула свою важку від волосся голову назад, піднявши погляд. Вона злегка розгойдувалася, і її волосся теж розгойдувалося на плечах.

— Чи ви чули коли-небудь, що коли хтось наставить на вас рушницю й намагатиметься затягти вас в автомобіль, — сказала дівчина, — то ви ліпше тікайте від такого чоловіка, бо шанс убити вас навіть із такої відстані, як шість футів, становить лише близько 60 відсотків? А якщо ви встигнете втекти на десять футів, то він зменшиться до 30 відсотків? Тож терорист, можливо, влучить у вас, але, ймовірно, не вб’є. А якщо ви втечете на тридцять, сорок або п’ятдесят футів, то навряд чи він вас бодай поранить.

Джоан подивилася на Лінкольна, який примостився на її стегні. Він начебто зацікавився чимось схожим на картоплем’ялку — вона навіть не могла уявити, як би він тримав її у своїх руках — але він часто слухав уважніше, аніж їй здавалося. Вона не хотіла обговорювати особливості вогнестрільних ран.

— Скільки тобі років? — запитала вона дівчину.

— Шістнадцять.

Слова дівчини прозвучали гордо. Джоан майже забула це почуття — бути у захваті від свого віку.

— То що сталося? — запитала вона, бо чим більше вона знатиме про терористів, тим краще. — Коли чоловіки з рушницями ввійшли сюди?

Дівчина відхилилася далі до свого картонного ящика. Її підборіддя ворушилося, наче вона смоктала таблетку від кашлю або жувальну гумку.

— Спочатку? — перепитала дівчина. — Спочатку я почула зойк за дверима. Але ж зойки іноді лунають, чи не так? Коли поблизу бігають діти — ви бачили ту статую слона, яка розбризкує воду? А ще їм дозволяють годувати жирафів, і вони кладуть їм на язик щось наркотичне. Іноді музика лунає надто гучно. Потім протягом якогось часу все було тихо. Ви чули постріли з рушниць?

Голос дівчини все ще звучав надто гучно. Джоан змагалася зі спокусою струснути її. Ми помремо, якщо так говоритимеш, хотілося сказати їй. Логічно вона розуміла, що ці двері не пропускають звуку, але логіка чомусь була для неї не переконлива.

— Ми чули їх здалеку, — спокійно сказала Джоан. Її відповідь була цілком логічною. — Він і я були в лісі, на дитячій території. Я не знала, що ті звуки були пострілами з рушниць.

Лінкольн випустив із рук свою картоплем’ялку й підвівся, щоб узяти її. Старша жінка подала її йому. Він обережно взяв.

Дівчина з ентузіазмом кивнула головою.

— Я теж цього не знала. Спочатку вони лунали дуже далеко. Ми вже зачинилися — двері замкнули і все таке — і я була тут, коли почула, що хтось є біля дверей.

— Цссс… — сказала Джоан, неспроможна подолати свій страх. — Говори трохи тихше.

— Вони нас не почують, — повторила дівчина.

Сива жінка простягла руку й доторкнулася до руки дівчини. То був не легенький доторк, а твердий потиск її наманікюреної руки.

— Тихше, — сказала жінка, і в її голосі пролунала дивовижна авторитетність. — Вона має слушність. Не говори так голосно.

Дівчина здавалася здивованою, але кивнула. Старша жінка поплескала її по руці, перш ніж забрала свою руку.

— Дуже добре, — сказала вона.

Джоан подивилася на неї знову, переоцінюючи її.

— Ну так от, — провадила дівчина, нарешті перейшовши на шепіт. — Я розставляла пляшки з кетчупом — він завжди капає мені на руки й залишає там плями, хоч би як я старалася,