Джин Філліпс - Королівство жахів

Джоан і її чотирирічний син прийшли до зоопарку ближче до вечора, коли більшість відвідувачів уже покинула його. Вони щасливі, вони чудово проводять час, і цей день для матері й сина — майже ідеальний. Коли вони вже збираються додому, те, що випадково побачила Джоан, змусить її тікати з маленьким сином на руках… Три години шаленого страху, три години як вічність…

Джин Філліпс

Королівство жахів

Еллі, яка має цілі світи всередині нього

Я просто хочу знати, чи може звук створити хлопчика.

Або чи стає жінка матір’ю, коли їй здається, що вона чує,

як дитина плаче за нею.

Елізабет Г’юґі. Запитання для Емілі

4:55 пополудні

Протягом досить тривалого часу Джоан примудрялася балансувати на кінчиках пальців своїх ніг, із зігнутими коліньми, підмітаючи спідницею пилюку. Але зрештою її стегна не витримали, й вона опустила руку і приземлилася на пісок.

Щось укололо її в стегно. Вона обмацала свою ногу, й дістала звідти невеличкий пластиковий спис — не довший за палець — й анітрохи не здивувалася, бо вона завжди знаходила дрібну зброю в найнесподіваніших місцях.

— Ти загубив свого списа? — запитала вона. — Чи це скіпетр?

Лінкольн не відповів, хоча взяв шматочок пластику з її розкритої долоні. Він явно чекав, коли її нога вище коліна стане йому доступною. Він зручно всівся на ній, зовсім не забруднившись піском. Він мав свої химери: скажімо, ніколи не любив малювати пальцем на піску.

— Тобі потрібен ніс, мамо? — запитав він.

— Я маю носа, — відповіла вона.

— Ти хочеш ще одного?

— Хто б цього не хотів?

Його темні кучері вже пора підстригти, й він відкинув їх рукою з лоба. Листя падало навколо них. Дерев’яний дах, підпертий грубими палями, створював для них досконалий затінок, але поза ним сірий гравій був змережаний плямами світла й тіней, що зміщувалися, коли вітер віяв між деревами.

— Де ти береш ці зайві носи? — запитала вона.

— На складі носів.

Вона засміялася, посунувшись на руках, відчуваючи вологий пісок. Вона виколупала з-під нігтів кілька розмоклих піщинок. Яма динозаврів була завжди мокрою й холодною, туди ніколи не проникало сонячне проміння, та, попри пісок на її спідниці та листя, що налипло на її светр, це було її улюблене місце в зоопарку — збоку від головних стежок, за каруселлю, неподалік від дитячого зоопарку, де тварин можна погладити, й кліток із півнями, проте далеченько від лісистої місцевості, позначеної лише табличкою ЛІСОВА ЗОНА. Там лише дерева та скелі, й кілька самотніх тварин блукали понад вузькими гравійними стежками. Там є також гриф, який живе в загоні, й також бозна-чого стоїть іржавий пікап, завалений усіляким мотлохом. Блискуча іграшка у формі сови, яку можна жувати. Дикі індички, що завжди нерухомо сидять, вона не певна, що вони мають ноги. Витівка якогось жорстокого мисливця, що зробив собі намисто з індичих ніг.

Їй подобалися випадкові дивовижі цього лісу, що претендували на справжню привабливість. Між деревами тут був натягнутий канат, хоча вона ніколи не бачила, щоби по ньому хтось їздив. Вона пам’ятала аніматронних динозаврів, які були тут десь два роки тому, а одного разу тут був навіть слід зацькованого привиду. Існували тут також натяки на більш далекі втілення. Вона припускала, що величезні валуни є справжніми, втім, можливо й ні. І навіщо тут паркани й хатина першопрохідників? Усе це було споруджено без певної мети. Порожні зацементовані басейни, можливо, готувалися як водопої для великих ссавців. Тут є випадкові стежки, а знаки були розставлені безсистемно, щоби, прогулюючись, люди не дуже на них зважали: на одному дереві висіла табличка з його назвою «сасафрас», тоді як двадцятеро дерев навколо нього не мали назв.

— А зараз дозволь мені тобі щось сказати, — почав Лінкольн, поклавши руку їй на коліно. — Ти знаєш, чим може користуватися Одін?[1]

Вона це знала, вона довідалася дуже багато про нордичних богів останнім часом.

— Складом очей? — припустила вона.

— Так. Справді. Бо так він може не носити своєї пов’язки на оці.

— А може, він хоче носити пов’язку на оці?

— Можливо й хоче, — погодився Лінкольн.

Пісок навколо них був укритий пластиковими героями та мерзотниками: Тор і Локі[2], Капітан Америка[3], Зелений Ліхтар[4] і Залізний Чоловік[5]. Усі вони зрештою стануть супергероями. Уявні скелети були заховані під ними в піщаній ямі — хребти якогось доісторичного звіра стриміли з піску позад них, а поблизу стояло відро зі щіточками для змітання піску. Вона й Лінкольн мали звичай приходити сюди й розкопувати кістки динозаврів, це було в його колишньому житті трирічного хлопчика. Але тепер, через два місяці після свого четвертого дня народження, він більше захоплювався втіленнями звірів, аніж своїми колишніми археологічними знахідками.

Яма динозаврів — це тепер Острів Тиші, в’язниця, в якій сидить Локі, підлий брат Тора, й — коли не постає питання про зайві носи — повітря відлунює від звуків епічної битви, під час якої Тор намагається примусити Локі признатися, що він створив вогненного демона.

Лінкольн нахиляється вперед, і його епічне життя триває.

— Підлий мерзотник захихотів, — каже він. — Але в Тора виникла ідея!

Він називає ці фантазії своїми історіями, й вони можуть тривати годинами, якщо вона дозволить. Вона воліє слухати ті, де він вигадує власних персонажів. Так він придумав мерзотника на ім’я Конячий Чоловік, що обертає людей на коней. Його непримиренним ворогом є Фон Кінь, який знову обертає цих коней на людей. Такий собі зловісний цикл.

Джоан майже не чула голосу Лінкольна, що змінював тон та інтонацію, намагаючись умовити своїх вигаданих персонажів піти з ними. Але їй ішлося легко. Вранці тут прогулювалося багато чоловіків та жінок у шортах, але у другій половині дня багато відвідувачів покинуло зоопарк. Вона й Лінкольн нерідко приходили сюди, після того як вона забирала його зі школи — вони по черзі відвідували зоопарк, і бібліотеку, й науковий музей — й вона завжди, коли могла, водила його до лісу. Тут сюрчали цвіркуни чи щось подібне до цвіркунів, щебетали пташки й шелестіло опале листя, але не лунали жодні людські звуки, крім голосу Лінкольна, що проголошував свій діалог. Він запозичував жаргон говірки героїв, і міг бездумно повторювати їхню балаканину, й робити її своєю.

— На його поясі була секретна зброя!

— Його підступний план провалився!

Він тремтів від збудження. Тремтіла кожна його частина, від пальців на ногах до пальчиків на руках, стиснутих у кулаки. Тор злетів у повітря, й Лінкольн підстрибнув, й вона запитала себе, чи йому подобається думка про те,