Джин Філліпс - Королівство жахів

що добро перемагає зло, чи його просто збуджує битва, й вона думає про те, коли вона почне пояснювати йому, що існує проміжна зона між добром і злом, в якій живе більшість людей, але він такий щасливий, що вона не хоче ускладнювати речі.

— Ти знаєш, що станеться потім, мамо? — запитав він. — Коли Тор його поб’є?

— А що? — запитує вона.

Вона вдосконалила мистецтво слухати лише половиною себе, тоді як друга її половина напівобертається й дивиться на всі боки.

— Локі справді впливав на думки Тора. Та коли Тор його поб’є, то він утратить свою силу!

— Он як, — каже вона. — А що потім?

— Тор урятує день!

Він не замовкає:

— Але з’являється новий негідник у місті.

Вона тим часом нахиляється й поправляє свої сандалі. Вона думає.

Вона думає, який весільний подарунок піднести своєму другові Мюррею — є один художник, який малює собак, і одна з його картин здається їй зовсім непоганою, тож їй слід відправити йому листа електронкою із замовленням, хоча слово «замовлення» може бути образливим для художника. Вона пригадує, що збиралася вранці зателефонувати своїй двоюрідній тітці, й думає, що, можливо, натомість — вона має звичай розв’язувати тут безліч проблем, вона переживає сплеск ментальної ефективності, коли син зариває Локі в пісок — може, замість телефонувати своїй двоюрідній тітці, вона надішле їй посилку зі смішною паперовою сумкою, на якій Лінкольн намалював у школі мавпу. Звичайно ж, подарувати витвір мистецтва — це краще, ніж просто зателефонувати, хоч у цьому є певний егоїзм, позаяк вона ненавидить розмовляти по телефону, й, звичайно ж, це боягузливий компроміс, вона знає, проте все одно вона зупиняється на паперовій сумці з малюнком мавпи. Вона думає про те, з якими труднощами вдягається її тітка. Вона думає про шматки бананів, які залишилися в кухонній шафі. Думає про Брюса Бокслайтнера. У своїй далекій юності вона захоплювалася цим актором у кінофільмі «Опудало й місіс Кінг», і вона відкрила, що цей фільм повністю повторюється в інтернеті, тож вона ще раз переглянула його серію за серією — його повторювали в 1980 році — зі шпигунами часів холодної війни й рекламою догляду за волоссям — й вона не пригадує, коли Лі й Аманда нарешті поцілувалися, в кінці другого чи третього сезону, й у другому сезоні можна подивитися ще шість серій, але вона завжди могла перестрибнути на третій.

Дятел застукотів десь поблизу, уриваючи її роздуми. Вона помітила, що бородавка на руці Лінкольна побільшала. Вона стала схожа на анемон. Тіні на гравії стали зміщуватися, а Лінкольн зловісно зареготав, і її вразив той факт, що цими днями пополудні, коли її син усією своєю вагою вмощувався на її колінах, ліс навколо них ставав якимсь загадковішим.

Тор упав їй на ноги, його пластикова голова вдарила її по пальцю.

— Мамо?

— Чого тобі?

— Чому в кіно Тор воює без шолома?

— Я думаю, в шоломі важче бачити.

— Але хіба він не хоче захистити свою голову?

— Я думаю, іноді він надіває шолом, а іноді ні. Залежно від свого настрою.

— Як на мене, то він повинен захищати свою голову весь час, — сказав малий. — Небезпечно воювати без шолома. Як ти гадаєш, чому Капітан Америка накриває голову лише каптуром? Це поганий захист — хіба ні?

Пол знуджується від цього базікання про супергероїв — її чоловік воліє радше розмовляти про футбол та про гравців баскетбольної ліги — але Джоан не має нічого проти такої балачки.

Колись вона була зачарована Диво-Жінкою, Супер-Друзями, Неймовірним Халком. «Хто переможе в битві, — одного разу запитала вона свого дядька, — Супермен чи Неймовірний Халк?» Він відповів: «Якщо Супермен програватиме, він завжди може відлетіти геть». І ця відповідь здалася їй блискучою.

— Капітан Америка має щит, — сказала вона Лінкольну. — Він у нього для захисту.

— А що, як він не зможе вчасно накрити ним голову?

— Він дуже швидкий.

— І все ж таки, — запитав він, бо її відповідь не переконала його.

— Ти знаєш — ти маєш слушність, — сказала вона, бо він справді її переконав. — Він таки повинен носити шолом.

Великий, штучно виготовлений валун, бежевий та опуклий, утворював задню стіну улоговини, і якесь мале звірятко рило землю за ним. Вона сподівалася, що то не пацюк. Вона уявила, що то білка, але примусила себе не обертати голови.

Джоан відкрила свою сумочку, щоби поглянути на телефон.

— Певно, нам треба рушити до виходу не пізніше, як через п’ять хвилин, — сказала вона.

Як і завжди, коли мати каже, що час припинити гру, Лінкольн прикинувся, ніби вона нічого не говорила.

— Чи Доктор Доля[6] завжди носить маску? — запитав він.

— Ти мене чув? — запитала вона.

— Авжеж.

— Що я сказала?

— Що нам час іти.

— Ти правильно почув, — підтвердила вона. — Доктор Доля завжди ходить у масці. Через свої шрами.

— Шрами?

— Так, через шрами, які він дістав під час лабораторного експерименту.

— А чому шрами вимагають від нього носити маску?

— Бо він хоче прикрити їх, — каже вона. — Він думає, що вони бридкі.

— А чому він думає, що вони бридкі?

Вона задивилася, як падає світлий помаранчевий листок.

— Бо вони змінюють його зовнішній вигляд, — сказала вона. — Люди іноді не хочуть, щоб їхній вигляд змінювався.

— Мені не здається, що шрами бридкі.

Коли він сказав цю фразу, гострий, гучний звук пролунав над лісом. Два виляски, потім ще кілька. Так наче десь вибухнули балони. Або феєрверк. Вона спробувала уявити собі, щó хтось може робити в зоопарку, утворюючи такі виляски. Щось пов’язане зі святкуванням Гелловіна? Вони повсюди увімкнули ліхтарі — не тут, у лісовій зоні, але скрізь над популярними стежками — то, може, десь полетів трансформатор? Десь на будівництві хтось працює відбійним молотком?

Пролунав іще виляск. Іще й іще. Надто гучно для балонів, надто низька частотність для відбійного молотка.

Пташки мовчали, але листя осипалося з дерев.

Лінкольн анітрохи не стривожився.

— Чи можу я застосувати свого Бетмена для Доктора Долі? — запитав він. — Він одягнений у чорне. Чи можеш ти пошити йому маску відповідного кольору?

— Звичайно, — відповіла Джоан.

— А з чого ти її зробиш?

— З фольги, — запропонувала вона.

Білочка вистрибнула на накривку сміттєвого бака, й Джоан почула, як вона пошкреблася, перебігши на дерево.

— А що ми зробимо з шарфами? — запитує Лінкольн.

Вона подивилася вниз на нього.

— З шарфами? — перепитала вона.

Він кивнув головою. Вона кивнула йому у відповідь, обмірковуючи його слова. Вона намагалася розшифрувати роботу його мозку: це є часткою її материнської турботи, яка тішила її все більше, що вона