Джин Філліпс - Королівство жахів

— Якщо хочете, — сказала дівчина.

Лише її потилиця була видима, коли вона обернулася й подивилася в темряву, її голос був невпевненим і роздратованим.

Саме її роздратування переконало Джоан. Вона обхопила Лінкольна однією рукою й підняла його, чекаючи, доки його ноги будуть під ним, а потім стала навколішки й обтрусила листя зі свого обличчя. Вона штовхнула сина поперед себе, повз автомат для продажу кока-коли, примушуючи його йти швидше. Його рука заплуталася в її блузці, їй було вкрай незручно йти, її стегна боліли, й тут вони ввійшли в ресторан, скляні двері зачинилися за ними з гучним скрипом.

Присівши на пальцях ніг, Джоан тримала руку навколо талії Лінкольна. Вона помітила тріщину в дверях, яка срібною лінією розколола скло у вигляді курячої лапи.

Дівчина була поперед неї, нерухома, вона теж нахилилася до підлоги. Вони стояли впритул до прилавка для ланчу, касовий апарат був ліворуч від них. Праворуч від них був цілий ряд вікон. Лампочки під стелею не горіли, але виставлена напоказ продукція ресторану освітлювалася зсередини, тож у кімнаті горіло флюоресцентне світло й пластмасові столи та стільці — вона думала, що вони білі — мали тепер світло-зелений колір, як істоти у глибині океану.

Дівчина обернулася до них, нахилившись над їхніми головами, її пахви були зовсім близько. Вона приємно пахла пудрою та хлібом.

— Двері, — сказала дівчина, затягнувши засув.

Вона знову нахилилася, посуваючись уперед, повз прилавок для їжі, й вони пішли за нею. На деяких столах були акуратно складені стільці ніжками догори, але більшість стільців і навіть столів були безладно розкидані на підлозі. Там була червона стрічка, натягнута між двома стовпчиками, яка, певно, вказувала людям, де вони мають стояти в черзі, й стовпчики також були перекинуті, і їхні круглі основи стриміли вгору.

— Сюди, — сказала дівчина, показуючи їм дорогу рукою, ніби вони не йшли за нею майже впритул.

— Хто вона? — запитав Лінкольн, його голос був теплий і вологий навпроти щоки Джоан.

Його рука все ще плуталася в її блузці, тягнучи її до себе.

— Я не знаю, — відповіла йому Джоан і зрозуміла, що не знає багатьох речей, зокрема, чому вона погодилася замкнутися в цій будівлі з абсолютною незнайомкою.

Двері відчинилися, й за ними було інше людське створіння, що здалося їй посланницею Бога — хоч якщо Бог вирішив їм кого послати, то чому дівчину-тінейджера? — і можливо, вона вчинила жахливу помилку. Проте вона не могла думати про повернення назад. Вона мусила рухатися вперед, а чому?

Її мозок кружляв у якомусь безладі, але ноги несли її вперед. Зігнувшись, вони проминули порожні металеві та скляні коробки, де зазвичай була їжа — кекси, подумала вона, й данські яблука. Вони тепер ішли під вікнами, які тяглися під стіною. Дивлячись у ці вікна, вона бачила солом’яну стріху і темряву, що оточувала освітлені місця. Темрява здавалася непроникною, хоч такою не була, коли вона дивилася на неї іззовні — вона не бачила нічого на території слонів, нічого від далекого сосняку або освітлених вулиць. Солом’яна стріха тяглася нескінченно, а світ поза нею міг бути справжньою Африкою.

Вона подумала, а як воно дивитися з протилежного боку — дивитися всередину ресторану ззовні? Як виразно вони окреслені й освітлені? Чи хтось зовні думає, що її шкіра має світло-зелений колір, як у жителів підводного океанічного світу?

Вона знову подивилася вперед. Волосся дівчини забарвилося в цьому світлі в темно-червоний колір. Пасма чорного та іржавого.

Музика зовні перетворилася на монотонне гудіння.

На підлозі лежав розчавлений жук сонечко. Лінкольн його не побачив. І наступив на нього черевиком.

Дівчина прискорила швидкість. Джоан зупинилася, проте Лінкольн обхопив її руками, й вона рухалася вперед під тиском його ваги. Її стегна ніби аж волали від такої ходи в напівзігнутому стані.

Вони оминули прилавок і ввійшли на кухню, проминаючи блискучі сталеві прилавки й масивну піч з кнопками різних розмірів. Вистелена кахлями підлога була трохи слизькою й вона докладала всіх зусиль, щоб обережно ставити ноги й міцно тримати Лінкольна за руку.

— Майже прийшли, — прошепотіла дівчина.

Кухня закінчилася — більше не було пристосувань — й викладена плиткою підлога привела їх у короткий коридор, що закінчувався дверима зі сталі-нержавійки. Дівчина відчинила поштовхом двері, й вони ввійшли в кімнату зі сталевими прилавками обабіч і картонними ящиками під кожним прилавком. Світло тут, звичайно, було вимкнене, але квадратне вікно високо у стіні пропускало комбінацію місячного світла й світла від прожекторів, що були зовні.

На підлозі сиділа жінка. Жінка старшого віку, сива, з білою шкірою, що прихилилася спиною до купи ящиків. Вона була в джинсах і светрі, вітаючись, вона кивнула головою. Її обличчя залишалося в тіні.

— Заходьте, — сказала жінка.

— Сюди, Лінкольне, — сказала Джоан, заводячи свого сина в кімнату, тоді як вона кивнула жінці у відповідь.

Картонні ящики заповнювали кожен квадратний дюйм підлоги, крім вузького проходу до центру кімнати. Джоан побачила в одному пластикові виделки й ложки, а в другому фільтри для кави, але більшість ящиків були запечатані. Над прилавками звисало понад десяток черпаків. Була тут і колекція ножів. Блискуча червона рідина примусила її відсахнутися, але потім вона побачила пляшки з кетчупом — сім, вісім скляних пляшок із кетчупом, вишикуваних в одну лінію. Кришечки було знято, і в одному місці кетчуп вилився на прилавок й утворив калюжку на підлозі.

— Я їх ставила в ряд, — сказала дівчина, заклацнувши замок на сталевих дверях.

Джоан озирнулася, й двері були такі відполіровані, що навіть у тьмяному світлі вона побачила віддзеркалення дівчини, привид, що імітував, як підіймалися й падали її руки. Дівчина в дверях повільно опустилася на підлогу, як зробила й реальна дівчина, вмостившись там зі схрещеними ногами.

Реальна дівчина мала на голові брунатний берет, того самого кольору, що і її коси, а джинси вільно звисали в неї на стегнах. Її кістки нагадували пташині.

— Я мала на увазі кетчуп, — сказала дівчина. Вона сперлася ліктем на картонний ящик з написом ЗАМІННИК ВЕРШКІВ. — Я ставила пляшки в ряд, коли почула, як вони ввійшли, і я розлила кетчуп з кількох пляшок, і не побачила глузду в тому, щоби потім тут прибрати, ви мене розумієте?

— Кетчуп? — повторив Лінкольн, підсуваючись ближче до неї, його ноги переплуталися з ногами Джоан, коли вона підсунулася до ящика, намагаючись звільнити більше місця.

Вмостившись, Джоан оглянула кімнату. Лише одні двері. А вікно розташоване надто високо, аби хтось зміг заглянути досередини. Їй було легше зосередитися на просторі, який їх оточував