Джин Філліпс - Королівство жахів

було тоді, як вони були закохані, але не визнавали цього, й тому кожен перегляд був для неї таким важливим, бо вона думала, чи хто-небудь подивиться на неї таким поглядом.

Цей клапоть підлоги перед телевізором був єдиним місцем з домівки її дитинства, який вона добре запам’ятала. Бежева стіна з книжковими полицями, завіски, що затуляли кожну полицю, кавовий столик праворуч, що виблискував шовковими квітами в мідному вазоні, та розкидані там журнали. Телевізор та відеомагнітофон, срібні кнопки й чорні кнопки, приємний звук перемотуваної магнітної стрічки.

Їй не подобалися інші кімнати. Кухня приваблювала найбільшу кількість тарганів. Одного разу вона опустила руку в сумку з картопляними чіпсами й відчула, як твердий і слизький панцир заворушився під її пальцями. Вітальня була довга й застелена килимом, і вона перебігала її на повній швидкості — адже треба було подолати такий широкий простір, її ступні нагрівалися на шкарубкому зеленому килимі — а її спальня була в протилежному кінці, й вона з розгону стрибала на своє синє покривало, сподіваючись, що нічого не заворушиться між простирадлами.

Вона не мала такої ночі, коли б не побачила п’ять, шість або й десять тарганів. Іноді вона не засинала, слухаючи, як шарудять їхні маленькі ноги. Іноді вона зовсім не могла заснути. Її мати ніколи не бачила тарганів. Джоан могла би поставити пам’ятник речам, яких її мати ніколи не помічала — наприклад свого онука, якого вона відвідала лише двічі, відтоді як він народився — але вона й досі тремтить від люті, що та ніколи не бачила тарганів.

Джоан знову й знову просила її підкинути їм отруту. «Ти реагуєш надто сильно, — незмінно відповідала їй мати. — Ти ж знаєш, Дейзі може отруїтися. А їх не так багато».

Вона пам’ятає, як хотіла скористатися килимом як сценою, щоб поставити на ньому свої маленькі п’єси, й просила матір, щоб та подивилася на її виставу. Зроби це для мене, доки відпочиватимуть мої очі, зазвичай відповідала мати, лежачи на кушетці, заплющувала очі й жодного разу їх не розплющувала.

Вона пам’ятає, як мати наполягала, щоб вона зробила собі манікюр, Тобі буде приємно, сказала мати. Ні, відповіла Джоан, тоді вже старша й не звична ховати свої почуття. Я ненавиджу, коли мені роблять манікюр. Я не терплю запаху, і вони роблять боляче, коли застосовують інструменти. Я завжди ненавидітиму цей процес. Ти одна, якій це подобається.

Мати дернула своїм гребінцем по стільниці, її дзеркало для макіяжу бринькнуло, але наступного дня вони пішли в «Чудові Нігті», і немає сумніву, її мати до сьогодні вірить, що Джоан подобається робити собі манікюр.

Її мати ніколи нічого не бачила.

Її мати навіть не завдавала собі клопоту дивитися.

Вважають, ви стаєте терпиміші до батьків, після того як у вас народжуються власні діти. Після того, як зрозумієте, що́ насправді означає батьківство. Але з нею все відбулося навпаки. У свої двадцять років Джоан досягла відносного миру з батьками, та коли в неї народився Лінкольн, її гнів повернувся. Найбільше, чого вона змогла досягти, це відвернути від таргана голову, коли він повзав у темряві.

Лі Стетсон казав такі речі, як За таке бордо можна й померти, і він водив спортивний сріблястий автомобіль, і цілував Аманді руку, й саме такою уявляла собі Джоан дорослість. Усі вродливі й дотепні, коктейлі, екзотичні бари та інше. Вона мала матір, яка спала в одному ліжку з тибетським тер’єром, яка не гребувала нюхати собаче лайно на своїх простирадлах, але морщилася, коли їй доводилося доторкатися до великих каменів, і вона мала батька, який міг цілими днями полювати на невеличких звірят, але ніколи не знаходив дороги до дочки, яка вже вимахала в нормальний людський зріст.

Кнопка Спрайту автоматично вмикалася й вимикалася в шаленому ритмі.

До неї дійшло, що Лінкольн не ворушиться, можливо, він заснув. Білий шоколад покривав його пальці, які були розслаблені й стриміли вгору. Його голова впала на її біцепс. Вона дивилася на м’які вигини його щік, на його опущені вії та на його великий ніс, який мав потовщення спереду, такий собі закруглений кінець носа. Вчора він вжив в одному зі своїх речень слово «арсенал». Він мав цілі світи у своїй голові.

Вона дивилася на нього.

Своєю рукою, яка не кривавилася, вона зімкнула пальці навкруг його зап’ястка таким собі легеньким браслетом. Вона відчула кістки під його шкірою.

Вона бачила його.

Тільки його.

Постійно тримати його у фокусі свого зору вимагало певних зусиль.

— Шкода, що в мене немає Саржа, — промурмотів він, і вона здивувалася, по-перше, тому що він не спав, а по-друге, тому що Сарж був його другим улюбленцем, після жирафа — його найулюбленішої набивної тваринки. Сарж був її іграшкою понад тридцять років тому; його ліве вухо мало в собі досить велику дірку, в яку можна було просунути палець, а його ніс був почасти стертий. Її дядько мав звичай вдавати, що Сарж повзе по сніданковому столі, де просить покуштувати її яєчню, і їй несподівано також захотілося побачити Саржа, його тіло німецької вівчарки, зношене й шишкувате. Лінкольн знав усіх, кого вона будь-коли любила.

— Навіщо тобі Сарж? — запитала вона.

— Бо він поліційний собака, — сказав Лінкольн, злегка піднявши голову. — Він захищає людей.

Мати хотіла запевнити його, що вона завжди його захистить, але раптом почувся звук і рух всередині освітленого місця.

Їй вистачило секунди, аби усвідомити, що двері відчиняються — двері на протилежному боці автомата, що продавав кока-колу — пролунав голос і з’явилося обличчя, освітлюване червоним і білим зблисками торговельного автомата.

Обличчя. Довге розмаяне волосся. Чорні очі, що дивилися на них.

Їй знадобилася секунда чи дві — час був липкий і повільний, як ноги таргана, що потрапив під спрей для волосся — перш ніж Джоан усвідомила, що голос належав дівчині, й вона ледве спромоглася притлумити в собі переляканий зойк.

Дівчина простягла руку — її пальці загнулися, а все тіло було видиме — лише на одну мить, а потім вона ковзнула назад і сховалася за торговельний автомат. Тіло належало юній чорноволосій дівчині, підлітку, з волоссям, заплетеним у коси, з червоними пасмами, наче намальованими косметичним олівцем. Її обличчя здавалося маленьким під густим волоссям.

— Ходіть сюди, — сказала дівчина. — Швидше.

7:23 пополудні

Джоан сиділа тихо, роздивляючись обличчя дівчини, аби зрозуміти, чи вона не може бути подружкою терористів, тією, хто іноді грається в ігри з жертвою. Але дівчина здавалася дуже юною й дуже схвильованою, й було важко