Джин Філліпс - Королівство жахів

й знову, аж поки нарешті стане дорослим і піде від неї, й, можливо, вона має такі чорні думки, бо нічого їй не хочеться так, як оце, аби її життя зупинилося саме в ту мить, і не стане змінюватися, й, може, їй подобається весь цей процес тому, що вона знає: її життя не триватиме вічно. Цікаво, чи в усіх виникають такі думки про автомобільні катастрофи та померлих чоловіків, чи то вона одна така ненормальна.

— Що там сталося з моїм фільмом «Трансильванія Твіст»? — запитав хтось басом із гучномовця.

Лінкольн залишив один крекер в упаковці. Їй треба було підводитись. Вона повинна знайти безпечнішу схованку.

Ні. Вона мусить вирішити, що їм робити далі. Їй не треба виходити на освітлене місце, доки вона не знатиме, куди вони підуть далі. А він такий тихий. Такий спокійний. Коли він такий, то вони майже невидимі. Крім того, якщо вони звідси підуть, то вона повинна обрати напрямок, у якому вони підуть, а це вимагає постановити, чи вони підуть назад повз сміттєвий бак, чи якось його оминуть.

Роздерта шкіра на руці боляче пульсувала, й вона подумала, що, можливо, потерши свою закривавлену руку ще раз об гострий край каменя, вона заглушить біль, як ото буває, коли потреш місце, що свербить.

Цей імпульс налякав її. Вона не належала до тих людей, які мають такі думки.

— Ти хочеш з’їсти решту шоколадної плитки? — запитала вона в Лінкольна.

Він дістав свій останній крекер однією рукою й наставив другу долоню, щоб узяти шоколадну плитку.

— Так, будь ласка, — прошепотів він.

Вона подала йому плитку. Щось переповзло через її ногу, вкрите пір’ям і швидке, й вона доклала всіх зусиль, щоб не подивитися вниз і не побачити, що то було. Цього вона навчилася в домі своєї матері: якщо ти примусиш себе на щось не дивитися, то ти можеш прикинутися, що воно не існує.

А проте її уява працювала. Вона подумала про блискучих чорних черепашок і вусики, що смикаються.

Вона згадала сцену в кінофільмі «Страхопуд і місіс Кінг», де Лі й Аманда ховаються в запилюжених заростях, як вони ховалися тут, й Аманда тремтить, а Лі обіймає її своїми руками. Це було великою таємницею Джоан: вона нікому не признавалася, скільки разів дивилася різні епізоди зі «Страхопуда й місіс Кінг». Вона думала, що почувала до тих епізодів, які вона дивилася протягом годин, те саме, що деякі люди почувають до алкоголю або порнографії. Іноді вона кидала свій офіс у години ланчу й бігла дивитися телевізор. А іноді прокидалася вночі, цілувала Пола в плече й до трьох годин ранку дивилася свій улюблений кінофільм.

Їй не треба думати про телевізію тепер. А може, й треба. Є і гірші речі.

Вона звикла думати, що Брюс Бокслайтнер був красень, і вона досі так про нього думає — про його версію 1980-х років — і ця версія прямо перед нею, щоразу, як вона захоче — хоча йдеться, власне, не про людей, а про літературних персонажів — бо вони зовсім не змінилися. Лі й Аманда були дорослими, вона так думала, а тепер вона старша, ніж вони. Але для неї вони досконало заморожені у своєму первісному стані.

Коли вона була малою дівчинкою, то мала звичку сидіти на блискучій поверхні підлоги у вітальні біля кавового столика, бо її мати звикла надто все полірувати, а підлога здавалася менш блискучою через тарганів, які безшумно перетинали її, ковзаючись, як по кризі, тарганів вона там бачила постійно, бо мати боялася, що дезінсектор може випадково отруїти собаку. Джоан вмикала телевізор, як тільки приходила додому зі школи — може, саме тому вона була єдиною дитиною, котра ніколи не хотіла покинути школу. Котра виходила повільно, як тільки могла, крізь подвійні двері, коли лунав останній дзвінок. Яка завжди дивилася, чи в класі є бодай один зі вчителів, якого вона могла б затягти до розмови, а може, й сісти за його стіл — у присутності вчителів їй дихалося легше. Вчителі любили її. У шостому класі дівчата вели танець навколо Травневого дерева, і вчителі відбирали для нього лише дванадцятьох, і вона була однією з них, і це означало тривалі години практики після уроків — хвала небу, вона поверталася додому лише після того, як поночіло.

Але батьки не могли дозволити їй перебувати у школі вічно. Тож вона вмикала телевізор і дивилася, доки не поверталася зі служби мати, і мати відтісняла дочку від телевізора — бо вона мала власні телезабаганки. Джоан чекала пізньої ночі, коли мати лягала спати, й тоді вона поверталася до телевізора, сидячи до нього близько, з нахиленою шиєю, бо вони загубили пульт — і не тільки це, а й вона хотіла відчути, що перебуває більше в телевізорі, ніж у власній оселі. І вона була задоволена. Але іноді вона сиділа там, коли споночіє, боса, зі схрещеними ногами, а по гладенькій підлозі перебігав тарган, який забирався на її литку, стегно або між пальці ніг, і тоді вона бігла до канапи, придушивши в собі нажаханий крик, але завжди поверталася до телевізора, навіть коли не знала, який напрямок обрав для себе тарган, і мусила шукати його під стільцями. Найбільший жах опановував її тоді, коли кутиком ока вона бачила, як підповзає до неї чорний силует. Їй ніколи не щастило дістатися до них так близько, щоб убити їх. Вона могла тільки запустити в них черевиком і сподіватися, що їй пощастило влучити, а іноді вона бризкала на них спреєм для волосся, й вони топилися в ньому. Вона любила дивитись, як вони гинуть — та навіть якщо вони й залишалися для неї загрозою, вона поверталася до телевізора. Вона не могла без нього.

Світло кнопки Спрайт на автоматі пульсувало, наче щось передавало азбукою Морзе. Лінкольн досі жував. Гучномовці виспівували: «То був страхітливий гуркіт / то був яскравий спалах…»

Вона дивилася епізод зі «Страхопуда й місіс Кінг», а потім прокручувала назад — вона завжди записувала цей кінофільм — і знову дивилася цікаві для себе частини. Перемотка, пауза, вмикання. Перемотка, пауза, вмикання. Вона добре запам’ятала епізод, коли в готелі Лі й Аманда заходять у ліфт й він тримає її за руку, а тоді відпускає її руку, щоб натиснути на кнопку, а Аманда намагається зловити його руку, мацаючи в повітрі, й вираз його обличчя просто щасливий, коли він усвідомлює, що Аманда не хоче відпускати його. Джоан дивилася цю сцену сотні разів. Це