Джин Філліпс - Королівство жахів

— Неправду? — перепитала вона.

Виникла якась неполадка в автоматі кока-коли, мабуть, коротке замикання. Кнопка Спрайту на ньому стала блимати, то згасаючи, то спалахуючи.

— До того, як я народився, — сказав він, — не було ніякого шоколаду. Не було будинків. Були тільки зáмки. Не було меблів. Не було тарілок, не було капелюхів, не було пилюки. Були динозаври. Світ тоді не існував. Не існувало нічого. Але існувала одна лікарня, де я народився.

Вона подивилася на нього.

Одного дня він почав плакати, почувши голос із гучномовця в бакалійній крамниці. Страховища, які демонструються у фільмі Скубі-Ду, здалися йому неймовірно жорстокими. Але в цю мить він, схоже, не пам’ятав подій останньої години. Він повернувся до свого нормального стану.

— Я цього не знала, — прошепотіла вона.

— Я знаю, що ти не знала.

Їм треба було якнайшвидше забиратися звідти. Вони були під самою будівлею, біля головної стежки. Вона принишкла під цегляною стіною, намагаючись розташуватися так, щоб вони обоє перебували в затінку й завдяки смужці світла, яка проникала крізь листя, спостерігала, як він їв.

— Смачні цукерки? — прошепотіла вона.

— Смакота, — сказав він з повним ротом. Він знову взявся за крекери. — Так смачно, що я повторив це двічі.

— Цссс… — сказала вона. — Говори тихше. Не напихайся ними. Втішайся їжею.

Це був ще один його словесний винахід: «Не напихайся ними» замість «Не запихайся». Якось він запитав у неї, Чому ти сказала приємне горе? Хіба горе не мусить бути поганим?

— Я втішаюся їжею, — прошепотів він, відкушуючи від крекера крихітний шматочок.

Вона часто наказувала йому смакувати їжу, але особливо тепер вона хотіла, щоб він їв повільно. Вона любила спостерігати, як він тішився акуратно приготованим сиром. Він жував голосно, не зовсім відкриваючи рот, але його щелепи й губи рухалися швидше, ніж було треба. Він облизав свій зап’ясток, і вона подумала, що туди налипли крихти.

Вона хотіла, щоб він думав тільки про крекери.

Він притиснувся до неї, її стегно доторкалося до його стегна, й вона подумала про свого дядька в його старому, відкидному — примітивно пофарбованому — кріслі, який посувався, щоб дати місце її дрібній істоті, й казав, Хтось із нас, напевно, стає більшим. Її дядько завжди пахнув скошеною травою і приємним потом, і після того як вона втискалася в крісло поруч з ним, він притуляв щоку до її голови, і вона відчувала, як його серце калатало навпроти її скроні, і їй було радісно відчувати його, впевненого й безпечного, поруч себе.

Наскільки вона могла судити — з кінофільмів і книжок та з ланчів із друзями — люди завжди невдоволені. Вони хочуть мати іншу роботу й іншу дружину або чоловіка, а у своєму віці вона нібито повинна переживати велику екзистенційну кризу, тобто ставити під сумнів усі варіанти вибору у своєму житті й прагнути розпочати все спочатку, й від цього буде навіть гірше, бо вона жінка, має дитину й працює, й вона повинна прагнути до цього всього, але її плани руйнуються за кожним поворотом, підштовхувані її бажанням знайти для себе місце у світі, яке відповідало б її материнським прагненням.

Вона цього не відчувала.

Вона прочитала одну історію у своєму дитинстві ще до того, як її опанувало спонтанне людське хвилювання або чаклунство, й думала, що ця історія належала одній з її грубих книжок, переповнених привидами. У ній розповідалося про чоловіка, якому диявол подарував годинника, й той годинник міг зупинити час. Той чоловік мав лише натиснути на кнопку на своєму годиннику, і його життя назавжди завмерло б, незмінне. Він би ніколи не помер. Ніколи не постарів би. Він би жив щодня так само, як жив напередодні. Усе, що він мав зробити, — це обрати час, коли натиснути на кнопку. Але він ніколи не був готовий натиснути на неї — думав, що повинен зустріти саме ту жінку, а потім, коли йому здалося, що він її зустрів, він вирішив, що хоче стати батьком, а потім, коли дитина йому народилася, він втратив певність, що ця жінка саме та, а потім йому захотілося здобути більше грошей, а потім він нарешті став старим чоловіком, і диявол прийшов по його душу. Диявол сказав йому, що так, він застосовує цей трюк, обіцяючи людям життя вічне, але весь фокус полягає в тому, що ніхто ніколи не натискав на кнопку. Ніхто ніколи не доходив висновку, що саме ця мить — ця мить — найдосконаліша.

Вона зупинила б годинник. Будь-якого дня. Будь-якої миті.

Можливо, задоволення є її найбільшим обдаруванням. Вона цінує те, що має. Її син теплий і пригортається до неї, і цього майже досить, щоб відкинути все інше.

Але її рука знову зволожилася, з пальців закапала кров.

Вона підняла її, готова щось прикласти до своєї порізаної долоні, але цього разу кривавилася бічна частина її руки біля ліктя, й вона з подивом подивилася на цю рану, на роздерту шкіру над зап’ястком, вона зрозуміла, що натерла шкіру об камінь, на якому сиділа, але червоні краплі також пролилися на її стегно, надто близько до Лінкольна, й вона відсмикнула руку — проте їй чомусь хотілося потерти її об камінь іще.

Вона притиснула роздряпану шкіру до своєї спідниці.

Вона хотіла б зупинити годинник. Згодом вона дивилася на своє віддзеркалення в мереживній нічній сорочці, можливо, в тій, яка була з глибоким вирізом і розрізами до стегна, тій самій, яку Пол завжди просив її надягати, коли приходив додому на четверговий ланч, а вона думала, Одного дня я перестану носити такий одяг. Одного дня моя шкіра ослабне, на ній з’являться припухлості, і я стану старою жінкою, яка не вдягатиме сексуальної білизни, а потім Пол помре, й мені не буде для кого її вдягати, так чи інак. Або вона крутитиме хула-хуп для Лінкольна, рахуючи — вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять — й частина її пишатиметься, частина сміятиметься, а частина думатиме, одного дня я буду не спроможна крутити обруча, і я сподіваюся, що він принаймні пам’ятатиме мене такою й пам’ятатиме ті дні, коли я могла, а що, як я завтра загину в дорожній пригоді, чи він пам’ятатиме, як ми говорили магічні слова, щоб світлофори загорілися зеленим світлом, і як ми перетворювали обідній стіл на укріплений форт?

Вона не знає, коли почала уявляти собі кінець світу. Можливо, досягнення нею сорокарічного віку ввімкнуло це почуття, а може, його ввімкнув Лінкольн тїєї миті, коли перетворився з немовляти на хлопчика, і вона зрозуміла, що він почне зникати, знову