Джин Філліпс - Королівство жахів

й ті плями на руках і зап’ястках залишаються непомітними, доки не висохнуть, — і почула стук у двері й спершу подумала, може, комусь потрібно було в туалет.

Дівчина витягла свої тонкі ноги, потім поклала їх одна на одну. Вона безперервно рухалася.

Лінкольн тепер дивився на дівчину великими й уважними очима. Про картоплем’ялку він забув.

— Але ні, — сказала дівчина, знову щось жуючи. — Знаєте, що я подумала насправді? Я вам розповідала, що я працювала в ресторані «Гавайська Крига». Його власниця ходить до моєї церкви. Принаймні саме ця стара жінка приходила сюди кожної суботи…

Дівчина зробила паузу, але вона жодного разу не чекала відповіді. Паузи лише позначали ритм її розповіді.

— Вона завжди хотіла доторкнутися до мого волосся, — провадила вона. — Жінки іноді це роблять, білі жінки, нічого образливого в цьому нема, але вона нікуди не виходила, спершу не погладивши моє волосся, та іноді вона приходила сюди пізно, і я зачиняла вікна, бо вже пора було зачинятися, й вона гупала у двері, доки я не відчиняла їх.

Ця пауза дала Джоан нагоду. Вона більше не була певна, що дівчина може зупинитися.

— Але ти почала розповідати про терористів, — нагадала вона їй.

— Атож. Я відчинила ці двері, — дівчина кивнула на міцні двері над своїм плечем, — і побачила, як ті чоловіки поштовхом відчинили бічні двері, і побачила зброю. Може, то була рушниця? Вони ввійшли в ресторан і почали там усе перекидати й трощити, й вони вчинили по-дурному, чи не так? Тобто я хочу сказати, я їх би й не помітила, якби вони не зробили того розгардіяшу. Та коли двоє їх увійшло та влаштувало той безлад, я відразу зачинила оці двері позад себе. Вони замикаються зсередини. Хтось колись поставив тут цей замок, я думаю. Його можна відчинити ззовні також, але для цього потрібен ключ, а єдиний ключ у мене. Тож тут безпечно.

Дівчина проковтнула те, що жувала.

— Вона носить капелюха, — оголосив Лінкольн.

— Тобі подобаються капелюхи? — запитала дівчина, доторкнувшись до свого берета.

Він кивнув. Уже протягом кількох років він спостерігав юрби пішоходів і велосипедистів і показував пальцем, називаючи головні убори, що подобалися йому. Капелюх. Шолом. Капелюх. Капелюх. Шолом, вигукував він.

— Я ще не бачила тих чоловіків, — сказала старша жінка, з гримасою зігнувши ногу. — Я б наскочила просто на них, якби Кейлін не схопила мене. А як ви?

— Ми були майже біля виходу, коли я їх побачила, — сказала Джоан. — І тоді я побігла до вольєра старого дикобраза.

Стара жінка всміхнулася Лінкольну. То була приємна усмішка, ніяк не пов’язана з усім тим, що відбувалося навколо них.

— Ти прикидався дикобразом? З усіма його гострими голками?

Жінка постукала зігнутим пальцем по голові Лінкольна й відсмикнула руку назад.

— Ой!

Лінкольн засміявся. То був сміх, схожий на булькання. Світло з вікна впало на обличчя жінки та її веселий і зосереджений вираз, і в Джоан народилася підозра.

— Ви вчителька? — запитала вона.

Жінка опустила голову, злегка вигнувши губи.

— Третій клас. Тридцять шість років. Торік я вийшла на пенсію.

— Яка школа?

— Гемілтон, початкова.

На коктейлі або на обіді Джоан сказала б: «О, я маю подругу, яка послала обох своїх дітей навчатися до Гемілтона», і вони обоє приємно побазікали б, але сьогодні таке базікання її не приваблювало. Вона не стане поводитися так, ніби в них усе нормально. І вона не хотіла нічого знати про цих людей. Ніякої потреби базікати немає.

— Кейлін, — сказала жінка.

Отже, дівчину звати Кейлін.

— Коли ти побачила чоловіків з рушницями, — запитала Джоан у Кейлін, — ти помітила якихось заручників?

— Заручників? — перепитала дівчина. — Навіщо їм було б стріляти в людей, якби їм потрібні були заручники?

Джоан похитала головою. Це й справді не мало сенсу. Можливо, це втрата часу й енергії намагатися стулити докупи ці частини головоломки.

— Ти хочеш приміряти мій капелюх? — запитала Кейлін у Лінкольна.

— Дякую, не треба, — сказав він.

Дівчина обернулася, піднявши кришку ящика ліворуч від себе. Зашарудівши целофаном, вона дістала звідти невеличку торбинку.

— Ти знаєш, що я маю? — запитала вона. — Кілька крекерів у вигляді тварин.

Навіть у тьмяному світлі Джоан побачила, як зблиснули зуби Лінкольна.

7:32 пополудні

Лінкольн майже доїв свої крекери-тваринки. Джоан вважала добрим знаком, що в нього зберігся апетит — на думку про те, аби з’їсти що-небудь, у неї стискалося горло.

Та вона, либонь, була не одна. Вчителька зрештою прийняла одну з повторюваних пропозицій Кейлін, але не з’їла жодного печивка з тих, які дівчина дістала з пакета. Вона тримала його між великим і вказівним пальцями, притримуючи лакованим нігтем.

Кейлін, схоже, не мала жодних проблем з апетитом. Вона щойно розірвала ще один пакет. Вона повільно розхитувалася то вліво то вправо, метляючи волоссям.

Дівчина повільно впливала Джоан на нерви.

— Ви знаєте, чого мені справді хочеться? — сказала дівчина, щось дожовуючи. — Цибульних кружалець. Можливо, пюре із солодкої картоплі та качан кукурудзи, але не замороженої. Ви маєте фритюрницю?

Джоан похитала головою. Стара вчителька наслідувала її приклад.

— Я просила батьків купити таку фритюрницю, — сказала Кейлін, — бо зазвичай саме я готую обід, а пательня з довгою ручкою це не те. Якби я мала фритюрницю, я могла би приготувати цибульні кружальця або сирні палички з моцарели. І думаю, мати так налякається цього масового вбивства, що купить мені фритюрницю.

Ніхто їй не відповів.

Кейлін витерла руки об свої джинси й подивилася на Лінкольна.

— То як же тебе звуть?

— Лінкольн, — відповів він, ще жуючи.

— Як Абрагама Лінкольна?

— Так, — відповів він.

Джоан не здивувалася, що дівчина не запитала, як звати її. Ніхто більше не цікавився її ім’ям.

— А ти знаєш, хто такий був Абрагам Лінкольн? — запитала дівчина.

— Так, — відповів Лінкольн. — Він був президентом. Його застрелили.

Джоан не змогла не всміхнутися, дивлячись на нього і знаючи, це дивно, що вираз «застрелили» подобається їй, а проте, скільки чотирирічних хлопчаків знають його? Він йому залишився від того часу, коли він любив президентів — ще одна минула фаза його розвитку — коли йому подобалося знати, що Рейган любив желейні боби, а Ніксон любив боулінг, а Обама любив баскетбол. Йому подобалася перука Джорджа Вашингтона. Йому подобалося інвалідне крісло Франкліна Рузвельта. Коли вони гралися в лікаря, вона оглядала його й казала, що він має інфекцію у вусі або біль у животі. Він діагнозував у неї поліомієліт.

Вони грали у футбол на ґанку. Він був Джералдом Фордом, а вона — Роналдом Рейґаном. Джералд Форд контролює м’яч,