Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Один лиш день, вчорашній, прохолодний. І знов спекотний ранок бродить містом. Тож, відповідно до умов погодних, Яскраве сонце сяє в небі чистім. Дощем умита зелень скверів, парків Сьогодні виглядає так багато… Є сподівання, буде не так жарко, Бо обіцяють дощик ще прислати. «Спочатку мерехтнули блискавиці…»
Спочатку мерехтнули блискавиці, А потім грім прогуркотів непевно… Ще спека нині ходить по столиці, Однак цей гуркіт, мабуть, не даремно. Бо тягне вітер темні ситі хмари, Як ковдру поверх радісної сині… Почався дощ, а він же має чари — Під шум його нам спиться і в Берліні. «Спекотний день. З небес святий Ярило…»
Спекотний день. З небес святий Ярило Мене пропік, здається, до кісток… Іду, бреду, напружуючи сили, На той, давно омріяний місток. Піт полуденний очі заливає. О Господе, допоможи дійти! Пісок гарячий ноги обпікає. Якщо й вода така, то як плисти? Та, наче, ні, принесло прохолоду Від озера духмяним вітерцем… Дарує шанс ще вижити природа, Остуджуючи спалене лице. Ще пару кроків… Дошки дерев’яні Вже геть розсохлись й голосно риплять. Лише місток озерної купальні Так радісно уміє зустрічать. Уже біжу й сам себе підганяю: «Ну, швидше, швидше, і туди, туди!» Відштовхуюсь, лечу і поринаю В блаженний світ озерної води. «Дрімає місто в темряві спекотній…»
Дрімає місто в темряві спекотній, Один за одним гасячи вогні. Зірки яскраві із небес безодні По-змовницьки підморгують мені.