Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Їх щось у небі нині так багато, І роздивитись можна до пуття… Щасливі люди, хто зірки, як свято, В своїй душі несуть крізь все життя. Бо є в них сенс для чого в світі жити, А жадоби і заздрощів нема… Таких людей повік не зрозуміти Людцям дрібним, в яких лише пітьма. «Обильно поливает дворник…»
Обильно поливает дворник Асфальт двора уже с утра. И стая голубей проворных Летит к воде как детвора. Она сейчас полна отваги, Ради того покинув тень, Чтобы испить глоточек влаги На весь грозящий зноем день. «Хоч ранок ще, а небо вже спекотне…»
Хоч ранок ще, а небо вже спекотне В обрамленні легких пір’їнок хмар. Та, слава Богу, п’ятниця сьогодні, Отож терпімо цей пекельний жар. А завтра всі прожогом на природу В обійми прохолодної води. У літній час і у таку погоду Без неї ні туди і ні сюди. «Исчезают солнечные блики…»
Исчезают солнечные блики, Только воздух все равно за тридцать. В небе звезд уже всплывают лики. Или то миров далеких лица? Тишина глубокая такая, Как поток, струится вдоль окон. Летний вечер тает, тает, тает… Взять сейчас бы в руки саксофон И сыграть на нем негромко, нежно, Звук разбавив вязкой тишиной, Чтоб плыла мелодия в безбрежном Небе под сияющей луной… «Ночь так ждала, что вдруг примчится день…»
Ночь так ждала, что вдруг примчится день, Обнимет страстно, весь пылая зноем, А он ушел, растаял, словно тень, Растратив пыл с водою дождевою…