Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 17

Повернувшись додому після важкого дня, я кинула ключі на стіл і, не роздягаючись, впала на диван. Все, що сказала Алла Олегівна, продовжувало звучати в моїй голові: мама у пріоритеті у нашого боса. Ці слова вп'ялися в мене, як гострі ножі, і я не могла їх забути.

Як же так? Що насправді відбувається між Денисом і моєю матір'ю? Невже між ними дійсно щось більше, ніж просто робота? Слова Алли Олегівни змушували мене сумніватися в усьому. Ревнощі палали всередині мене, наче вогонь, який я не могла загасити.

Денис… Він поїхав без пояснень. Від цієї думки моє серце стиснулося. Чому він мені не сказав? Чому просто не повідомив, що його відрядження стосується й моєї матері? Це мовчання змушувало мене відчувати себе непотрібною і зайвою.

Я відкинула голову назад і заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Кожна клітинка мого тіла відчувала напругу, яка поступово переростала у відчай. Я згадала наші моменти разом — його поцілунки, теплі обійми, ті слова, які він шепотів на вухо, коли ми були разом. Невже це все було лише грою? 

Я спробувала відкинути ці думки, але марно. Вони, як темна хмара, нависли наді мною і не дозволяли дихати вільно. Зараз все здавалося таким заплутаним.

Телефон різко задзвенів, вивівши мене зі стану самокопання. Я швидко глянула на екран, надіючись побачити його ім'я. Але це був не Денис.

— Привіт, Катюха, — видихнула я, намагаючись звучати спокійно.

— Інно, як ти? — її голос був теплим і підтримуючим. — Ти ще сумна?

— Та ні, все вже нормально, просто…. Сама розумієш — важкий день, — збрехала я, намагаючись приховати свої справжні емоції.

— Більше нічого сталося? — вона відчула мій настрій.

— Ні, — відповіла я, не хотіла розповідати їй усе. Можливо, треба було б поділитися з нею сумнівами, що роз'їдали мене зсередини, але я не могла знайти в собі сили.

— Ну добре, — вона зробила паузу. — Якщо що, ти завжди можеш мені подзвонити.

— Дякую, Катюха, — я сумно всміхнулася, хоча вона й не бачила.

Закінчивши розмову, я сіла на диван і задумалася. Мені потрібно було вирішити, що робити далі. Чи варто продовжувати чекати на Дениса? Чи боротися за наші стосунки, незважаючи на те, що Оксана завжди буде між нами? Я не знала. Але одне я відчувала точно: цей конфлікт скоро набере нових обертів, і я повинна бути готова.

Сиділа на дивані, як мумія, намагаючись упорядкувати свої думки після усього, що сталося. Всі ці новини про Дениса і мою маму, їхнє відрядження… Голова йшла обертом, а на серці висів тягар, що не давав зітхнути на повні груди. Я дивилась на екран телефону, сподіваючись, що Денис напише або зателефонує, але нічого не відбувалося.

І тут несподівано пролунав дзвінок у двері. Я здригнулася. Хто б це міг бути так пізно? Адже я нікого не чекала.

Трохи розгублена і збентежена, я підійшла до дверей.

На порозі стояв Тарас, і на його обличчі було написано щось, чого я ніколи не бачила — розкаяння чи жаль. Щось дуже не схоже на нього. Ми не бачились з того благодійного концерту і він навіть не телефонував, щоб запитати, куди я зникла того вечора.

— Інно, — тихо промовив він, — можемо поговорити?

Я застигла на мить, не знаючи, як реагувати. Всі емоції, які накопичилися за цей час, в цю мить вирували всередині мене. Хотілося сказати щось різке, але його розгублений вигляд стримав мене. 

— Заходь, — сказала я, трохи втомлено зітхнувши, і відійшла від дверей.

Він нерішуче пройшов у коридор, поглядом ковзнув по кімнаті, ніби шукав, за щоб зачепитися, щоб не дивитися мені в очі. Я повела його на кухню, запропонувала чай. Тарас кивнув, але не дивився на мене. Якийсь час він просто сидів у мовчанні, і напруга зростала.

— Я знаю, що поводився егоїстично, — раптом промовив він, коли я поставила чашки на стіл. — І я розумію, що ти маєш право злитися на мене.

Його слова вразили мене. Я повільно сіла навпроти, відчуваючи, як настрій змінюється. Він виглядав таким розгубленим, яким я його ніколи раніше не бачила.

— Можливо, я дійсно злюся, — тихо відповіла я, спостерігаючи за ним.

Тарас підняв на мене очі, в яких відбивалися смуток і розкаяння.

— Я був засліплений собою і своїми проблемами, — відповів він з полегшенням. — Я думав тільки про себе і не бачив, як ти робила все, аби лишень догодити мені. Це було жахливо з мого боку. І... Денис, — він затнувся, — можливо, він кращий для тебе.

Моє серце затріпотіло при згадці про Дениса, але я не хотіла ділитися своїми почуттями до нього з Тарасом. Все це було занадто складно.

— Це не питання про те, хто кращий, — я відвела погляд, розуміючи, що не зможу приховати свій смуток. — Ти був частиною мого життя, Тарасе, але це вже в минулому.

Він мовчав, а я намагалася зібрати себе докупи. Це було складно, зважаючи на все, що накопичилося за останній час. Я вирішила розповісти йому все. Почала з благодійного концерту, на якому я почувалася зайвою, згадала роботу, коли він повністю ігнорував мене, про всі ті моменти, коли він ставив свої потреби вище моїх.

— Я був таким дурнем, — прошепотів він, опускаючи голову. — Ти мала сказати, що тобі погано, що я не звертаю на тебе уваги.

— Сказати? — я ледве стримувала емоції. — А чи слухав би ти тоді? Я сумніваюся.

Тарас подивився на мене, і в його очах промайнуло щось схоже на розуміння.

— Ти права. Я справді був неуважним і егоїстичним. Мені шкода, Інно. Я хочу це виправити.

Ми продовжували розмовляти, і потроху я відчувала, як моя образа починає танути. Він виглядав щиро спантеличеним і, мабуть, нарешті зрозумів, що був неправий.

— Давай вип'ємо чаю, — запропонував він, лагідно всміхаючись. — Але Інно, я ж бачу, що тебе щось гнітить. І це явно не пов’язано зі мною. Ти вже була похмура і без настрою, як тільки я прийшов. Тож що тебе турбує?

Я повільно відпила чай. Слова застрягли в горлі, важкі й незграбні. Але Тарас не поспішав, він терпляче чекав, поки я нарешті зберуся з думками. І я вирішила, що більше не можу тримати все це в собі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍