Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

Прощаючись зі світом, він закрив очі і вже не бачив, як небо затягнули хмари і пішов сніг, накриваючи його тіло, немов саваном. Коли поруч непевним маревом застигла худа фігура людини в пальто, художник уже був нерухомий.

Наступного дня Костянтина Васильовича ховали… З кладовища мати йшла спотикаючись, її під руку підтримувала подруга. За ними крокували сумні люди, і серед них Кіра помітила худу людину в темному пальті і капелюсі. Вона впізнала містера С. і зупинилася. Але той, спираючись на ціпок, дійшов до зупинки автобуса і зник.

***

Неподалік від кафе, в якому відбувався поминальний обід, Кіра побачила Артура. Він зловив погляд її заплаканих шоколадних очей, підійшов і взяв за руку.

- Кірка, не плач... Я з тобою... Проводили? Нехай земля йому буде пухом…

Кіра кивнула, опустивши очі і обережно забираючи руку:

- Проводили. На душі тяжко.

- Я розумію. Сам таке пережив, коли бабусю ховав... А у нас тут теж нещастя, - тихо сказав Артур.

- Що трапилося? - запитала Кіра, витираючи очі і ніс хустинкою.

- Так мій Іванко пропав.

- Як пропав?!

- Вийшов на ковзанах кататися і до сих пір його немає. Вже другий день пішов.

- До міліції заявили?

- Звичайно, та толку...

- Може до друзів по школі пішов і залишився у них?

- Так обдзвонили, обходили вже всіх - немає його. Розумієш, його бачили, як він мчав по дорозі на ковзанах, завернув за поворот і пропав.

- Слухай, я тут знаєш кого побачила на похоронах тата? Містера Смерть! Пам'ятаєш, я тобі про нього розповідала?

- Пам'ятаю.

- Те, що він в нашому місті - це погано. Значить чекай нових жертв!

Артур показав на засніжену алею в парку.

- Дивись, ось схожа на нього людина. Чи не він?

Кіра обернулася.

Дійсно, біля кінної статуї лицаря стояв довгий імпозантний чоловік з тростиною. Він дивився кудись в небо або на вікна старовинного круглого будинку, скло якого виблискували сталлю.

Кіра завмерла, вдивляючись.

- Дуже схожий на нього! Слухай, може він щось знає про Івана...

Артур сказав, примруживши очі:

- Дивись, він відправився далі по дорозі ... Я повинен піти за ним.

- Але, Артур, будь обережним! Я так боюся за тебе... Але я не можу залишити маму одну!

- Звичайно. Іди. Але я повинен знати, де цей громадянин мешкає. Не турбуйся, все буде в порядку!

Розділ 3. Візит до містера С.

З півночі прийшла заметіль. Вона стала заносити вузькі вулиці, гостроверхі будинки, вежі старого замку, била в стекла, бамкала дзвоном на верхівці собору. Дерева тяжчали від снігу.

Артур довго йшов за незнайомцем. Мабуть той і не збирався користуватися транспортом - крокував не поспішаючи, ніби впиваючись хуртовиною, що кружляла білим вальсом й покривала його капелюх і пальто сніжною вуаллю.

Через годину, так жодного разу і не озирнувшись, незнайомець наблизився до старовинного будинку з вежею, де зараз розташовувався готель «Оксамитовий кут».

Артур наважився зайти і побачив за стійкою адміністратора повновиду жінку в великих рогових окулярах.

Зніяковівши, але, все ж набравшись рішучості, Артур сказав:

- Вибачте, мені потрібно знати в якому номері зупинився високий худий чоловік в чорному пальто, який нещодавно ввійшов у ці двері. Одна людина хоче передати йому ділову записку.

Жінка здивовано підняла брови. Потім промовила співучо:

- Цей громадянин – приїжджий... А живе він в п'ятдесятому номері, майже під самою вежею, нагорі. Якщо потрібно, я можу зателефонувати йому ...

- Ні, не треба. Я це... потім, - пробурмотів хлопчик і швидко вийшов з готелю.

Сховавшись під деревом за засніженими кущами Артур деякий час дивився на вікно під вежею. Скло було покрито іскристим сніжним пилом, а всередині вікно завішене темно-червоною тканиною, яка занурювала кімнату в якесь таїнство.

Артур роздумував:

«Як би туди зазирнути? Тут і бінокль не допоможе! От би самому забратися в номер незнайомця і гарненько все розвідати! Чомусь здається, що я щось дізнаюся про зниклого Ваню... Але як?»

Артур помітив, що поруч з вікном п'ятдесятого номера проходить обрізана пожежна драбина, недоступна з тротуару.

«А що якщо скористатися цими сходами? Влізти на неї з даху було б нескладно».

Артур підійшов ближче і ніяково посмикав двері, що вели в башту.

«Так, замкнені міцно. А у кого ключ? Стоп, наверху башти є годинник.  Значить можна дізнатися … у дядька Кіри Котляревської. Адже він майстер -годинникар. Я його бачив сьогодні серед тих, хто був на похоронах. Такий носатий чоловік з бородою. У нього напевно є ключ від вежі, адже Кіра якось розповідала, що саме він полагодив баштовий годинник, коли той зупинився. Але чи до того зараз самій Кірі? Мабуть що ні… Але спробувати можна».