Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

***

Весь вечір Кіра просиділа в напівтемряві, навіть ялинка була погашена. У напівтемряві світилися і жили картини батька. Здавалося - він десь поруч, зараз двері відкриються і він увійде ...

Телефонний дзвінок не став несподіванкою, за останній час в будинку звикли до співчуття.

Дзвонив Артур. Він довго розповідав Кірі про свою ідею проникнути в вежу і необхідність добути ключ.

- Це малоймовірно, але я спробую, - втомлено сказала Кіра. - Але спочатку я зателефоную дядькові…

Птолемей Леонідович радо прийняв гостей. Довгий і нескладний, він припадав на одну ногу через поранення на фронті і здавався кульгавим коником. В його чорному кучерявому волоссі плуталися ниточки сивини.

По дому всюди були розкладені, стукали, подзенькували різного виду кишенькові годинники.

- Годинники дуже цікаво збирати, - розповідав він. -  Знаєте, з дуже давніх часів годинникарі намагалися домогтися не тільки того, щоб їх вироби мали точний хід. Вони ще й намагалися зробити хронометри унікальними, своєрідними, неповторними. Запрошували відомих художників - ті красиво оформляли годинники. Нерідко матеріалами для створення годинників служили дорогоцінне каміння і метали. Так з'явилися коштовні годинники. Ось їх я і колекціоную.

- Птолемей Леонідович, а ви, кажуть, ремонтували великий міський годинник на вежі готелю «Оксамитовий кут»...

- А, на башті полковника Клепцовского? Лагодив, так. Начебто йдуть добре.

Кіра тут же втрутилася, сказавши довірливо:

- Справа в тому, що ми з Артуром готуємо реферат з історії цього будинку, зокрема, цієї  башти. І нам дуже потрібно потрапити в неї.

Птолемей Леонідович задумався, почухавши кучеряву шевелюру худими руками і промовив:

- Коли я лагодив годинник, то зробив собі копію ключа від дверей вежі. Зараз пошукаю.

 Через пару хвилин хлопці вже тримали в руках заповітний ключ.

Птолемей Леонідович поважно підняв гострий палець вгору:

- Даю тільки на один день. І пообіцяйте не попастися нікому на очі. Обіцяєте? Адже без дозволу нашого міського начальства в вежу ніхто не може входити.

- Птолемей Леонідович, ми обережно і тихо, - сказав Артур. - А скажіть, чому ви назвали цю вежу якимось ім'ям?

- Ах так, вежа полковника Клепцовського! Ну, це трохи забута зараз назва, але вам, як дослідникам, напевно, буде цікаво знати цю давню історію.

Це сталося восени тисяча шістсот шістдесят третього року. Тоді йшла велика війна з Польщею і на нас грізно насувалося військо короля Яна Казимира, спільно з татарами.

За міськими стінами було чути гамір, вереск, крики. Вимагали здати місто. Захисники мовчки чекали підмоги... До її приходу місто повинні були утримувати козаки на чолі з нещодавно призначеним полковником Віктором Клепцовським. Це була благородна і освічена людина, меценат, збирач різних старожитностей, а також колекції живопису і нот чудових музичних творів. Але в місті знайшлися зрадники. Один з них – Полкан Аралез, про якого говорили, що у нього голова собача, а також місцевий торговець М'ясицький розповіли ворогам про цінні колекції полковника. Був відданий наказ захопити його живим!

Козаки хоробро обороняли місто, але під натиском переважаючих сил противника, були змушені відступити.

Останній бій відбувся біля вежі. Син полковника - Максим Клепцовський, у залізному панцирі, з шаблею в руці,  разом з декількома козаками обороняв вхід до башти, в той час, як його батько Віктор Клепцовський піднявся на самий верх. Чому – невідомо. Є версія, що хотів заховати в спеціальній ніші в стіні найцінніші експонати колекції.

Максим бився хоробро і під ударами його шаблі лягло чимало ворогів. Зрадники Полкан і М'ясицький разом з польськими воїнами піднімалися по хисткій драбині на башту. Вгорі біля стіни їх вже чекав хоробрий полковник. Він розрядив у ворогів два пістолети, вихопив шаблю і став битися в рукопашну. Був поранений, піднявся на дах вежі, а потім зробив крок у повітря...

Дивно, що внизу тіла полковника також не знайшли, як і його сина. Якісь люди помітили лише птицю, яка зробила коло над площею і злетіла в небо. З тих пір і назвали вежу ім'ям цього хороброго полковника.

 Потім, як відомо, жителі зруйнували греблю, що відділяла тоді місто від багатоводної Сеути.

Повінь змусила ворога покинути місто, чимало загарбників потонуло. Потім вода спала, а через день війська гетьмана звільнили місто.

Розповідь Птолемея Леонідовича змусила задуматися. Потім Кіра сказала, що обов'язково вставить розповідь про башту Клепцовського в свій реферат, а ключ пообіцяла обов'язково повернути.

***

Кіра і Артур зустрілися, коли місто вже запалало гірляндами вогнів.

Йшли майже весь час мовчки, а коли підійшли до готелю, то побачили чорне вікно.

- Я ж казала, що він обожнює нічні прогулянки! - вигукнула Кіра.

Не кваплячись вони підійшли до дверей, що вели в башту. Артур вставив ключ і зі скреготом повернув його в замку. Завмерли, вслухаючись в німу тишу. Потім обережно увійшли в розсіяну напівтемряву вежі, запалили ліхтарики.