Arachne - Дикий Захід , Arachne

- Що тепер? — тихо спитала вона, дивлячись йому в очі.

Джек глибоко зітхнув, розвернувся і нарешті зустрів її погляд.

— Тепер... ми закінчимо розпочате, — сказав він твердо, і в його словах чулася тверда рішучість, наче весь його шлях був вимощений цим моментом.

Еллі уважно дивилася на нього, її очі блищали у світлі заходу сонця. Вона розуміла, що для Джека це була не просто справа — це було його життя, його місія. Вона відчувала, як вага відповідальності лягла на його плечі, але бачила і сталь у його погляді, непохитну рішучість довести все до кінця.

— Що ми робитимемо? — тихо спитала вона, її голос був сповнений розуміння та підтримки.

Джек оглянув пустельну вулицю, яка повільно оживала після паніки. Індіанці, яких так боялися, стояли нерухомо на пагорбі, не роблячи жодних різких рухів. Вони ніби чекали на знак. Тінь Вітру був у центрі їхньої групи, його погляд не відривався від Джека. Між ними панували німе розуміння.

- Ми підемо за ним, - відповів Джек, обмірковуючи кожен крок. — Але не одразу. Він зараз небезпечний, загнаний у кут, як поранений звір. Йому треба дати відчути, що він у безпеці. Тоді він сам зробить помилку.

Еллі кивнула, але у її очах читався сумнів. Вона знала, що Вільямс не здасться без бою. Ця людина готова була йти на крайнощі, і хто знає, скільки ще смертей буде на її шляху.

- А що з індіанцями? — спитала вона, кинувши швидкий погляд у бік пагорба. — Вони не чекатимуть вічно.

Джек стиснув кулаки, знову глянув на Тінь Вітру. Той кивнув йому ледве помітно як знак того, що розуміє. Індіанці знали, що їхня помста близька, але навіть вони розуміли, що все має бути зроблено правильно, без хаосу та бездумного кровопролиття.

- Вони чекатимуть, - твердо сказав Джек. — Ми дамо їм те, чого хочуть. Але тільки коли все буде готове.

Він знову повернувся до Еллі, його голос пом'якшав.

— Я не хочу, щоб ти була втягнута в це далі, ніж треба, — сказав він, його обличчя висвітлилося коротким тінню занепокоєння. — Це може бути небезпечно.

Еллі слабо посміхнулася, трохи нахиливши голову.

— Ти вже намагався мене відмовити, Джеку. Але ти знаєш, що я не піду. Ми разом у цьому до кінця.

Він кивнув, прийнявши її рішучість.

- Гаразд. Тоді почнемо з того, що підготуємо все, як слід. Це має бути зроблено так, щоб ніхто не встиг зрозуміти, що відбувається, доки стане занадто пізно для Вільямса.

Захід повільно огортав місто, на горизонті мерехтіли останні промені сонця. У повітрі витала тиша, немов природа сама розуміла, що попереду буде щось неминуче.

Джек і Еллі стояли мовчки, милуючись, як помаранчеві та рожеві відтінки згасали на горизонті, плавно змінюючись темно-синіми тінями. Вдалині чувся слабкий стукіт копит, наче луна минулого. Повітря було наелектризоване передчуттям подій, які ось-ось мали статися.

- Ти це відчуваєш? - тихо спитала Еллі, її голос пролунав трохи над пошепки. Вона все ще дивилася на захід сонця, її обличчя було задумливим.

Джек обернувся до неї, його обличчя було жорстким, але в очах була тепла іскорка, яка з'явилася лише завдяки її присутності. Він знав, що попереду чекає битва, але зараз, у цей короткий момент, все здавалося правильним.

- Так, - відповів він. — Це кінець чогось старого та початок нового. Ми майже маємо мету.

Еллі злегка повернулася до нього, її волосся слабо майоріло на легкому вечірньому вітрі. Вона бачила рішучість у його очах, бачила силу і біль, яку він проніс через ці дні та тижні.

— Я знаю, що ти маєш закінчити цю справу, — вона трохи нахилила голову, її голос пом'якшав. - Але що буде потім?

Джек опустив погляд на землю, на мить дозволивши собі замислитися над тим, що буде після того, як справедливість переможе. Але він не міг дати відповіді. Занадто багато ще потрібно зробити, занадто багато залежало від того, як все піде далі.

- Потім? — його голос був глухим, наче він не хотів думати про майбутнє. — Ми з цим розберемося, а там подивимося.

Еллі уважно подивилася на нього, її очі блищали у слабкому світлі заходу сонця.

- Я не хочу втрачати тебе, Джеку, - сказала вона нарешті. — Ти багато для мене означає.

Він повільно обернувся до неї, їхні погляди зустрілися. Це було більше, ніж слова. У цьому моменті було стільки невимовних почуттів, стільки недомовленого. Джек не був людиною, яка легко говорила про свої почуття, але зараз він зрозумів, що не може ігнорувати те, що зріє між ними.

- Я теж не хочу тебе втратити, Еллі, - нарешті сказав він, роблячи крок ближчим. — Але ти знаєш, що я маю закінчити це.

Вона кивнула, не відриваючи погляду від його очей.

- Тоді я буду з тобою до кінця, Джеку.

Він зробив ще крок, їхні руки майже торкнулися один одного. Світ навколо ніби завмер, залишивши їх самих на тлі дня, що вмирає. Джек на мить забув про все: про помсту, про смерть брата, про контрабанду. Все, що мало значення в цей момент, - це Еллі та її присутність поряд.

Джек дивився на Еллі, і світ довкола ніби зник. Він відчував її тепло, бачив, як м'яке світло заходу сонця відбивалося в її очах. Вперше за довгий час він дозволив собі відкинути думки про помсту, про біль втрати, про тінь смерті, що невідступно йшла за ним, відколи він знайшов тіло брата. Тепер був лише цей момент.

— Адже ти знаєш, що все може змінитися, — тихо сказав він, , простягаючи руку, щоб злегка торкнутися її плеча. — Коли це закінчиться, можливо, нічого не лишиться.

Еллі трохи підняла куточки губ у слабкій, але щирій посмішці.

— Залишимось ми, — сказала вона, її голос був тихий, але сповнений впевненості. - Я вірю в це.

Джек хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він дивився на неї, розуміючи, що вона має рацію. Що б не трапилося попереду, що б не чекало їх за обрієм, її підтримка, її віра в нього — це був той якорь, який допомагав йому триматися на плаву.

— Я не дозволю, щоб з тобою щось трапилося, — його голос став твердим, як камінь. - Обіцяю.