Arachne - Дикий Захід , Arachne

Еллі зробила крок до нього, їхні обличчя тепер були так близькі, що він відчував її подих. Вона підняла руку і акуратно торкнулася його щоки.

— Я знаю, Джеку, — прошепотіла вона, — але ти не мусиш робити все це один.

Її слова повисли в повітрі, і Джек раптом усвідомив, що так і був весь цей час - він намагався впоратися з цим один. Все заради Тома, заради його пам'яті, але тепер він зрозумів, що йому не треба боротися поодинці. Еллі була з ним, і він більше не міг ігнорувати це.

— Разом, — нарешті сказав він, дивлячись їй у вічі. — Ми закінчимо це разом.

Їхні обличчя наблизилися ще більше, і, ніби у відповідь на невидиму потяг, вони нарешті поцілувалися, розчинившись у тихому, спокійному вечорі, де захід сонця поглинав останні промені сонця, і світ навколо затихав, чекаючи, що принесе новий день.

***

Пустеля тяглася на багато миль навколо, безмовна і безжальна. Сонце вже почало хилитися до горизонту, забарвлюючи небеса в червоні та золотаві відтінки. Піщані дюни, рідкісні чагарники і скелі, що зрідка виступають, створювали ідеальне місце для останньої сутички. Джек і Еллі стояли на краю невеликої ущелини, спостерігаючи, як Вільямс і його люди наближаються вузькою стежкою. Їх було близько десятка, всі озброєні, готові до бою.

Джек обернувся до Еллі. У її очах був страху, лише рішучість. Він знав, що вона не піде, незважаючи на його протести. Вона була тут на власний вибір.

— Тримайся поряд зі мною, — сказав він, перевіряючи револьвер та ніж, закріплений на поясі. — Вони будуть безжальні.

- А ми? — спитала вона, трохи посміхнувшись, намагаючись полегшити важкість моменту.

Джек не відповів, тільки коротко кивнув і зосередився на загрозі, що наближається.

Вільямс їхав попереду, його обличчя було понівечене гнівом і втомою. Він знав, що це його останній шанс позбутися Джека, і не збирався відступати. Позаду нього рухалися його люди, мовчазні та насторожені, їхні руки не випускали зброї.

Раптом, наче з нізвідки, в небі пролунав крик. Апач.

Джек різко обернувся у бік звуку. На краю скелі стояв Тінь Вітру, його силует був ледь помітний на тлі сонця. Вітер розвівав його довге волосся, а цибуля була напоготові. Він був як примара війни, що з'являється в найнесподіваніший момент, і Джек знав, що його прихід принесе хаос.

— Чортовий індіанець! — закричав Вільямс, піднявши руку і показуючи на Тінь Вітру. - Ми розберемося з ним і з тобою, МакКоле!

- Не впевнений, що тобі це вдасться, - спокійно відповів Джек.

Тієї ж миті Тінь Вітра випустив першу стрілу. Вона пронизала одного з людей Вільямса, змусивши інших пригнутися. Джек скористався цим моментом та дав знак Еллі. Вони сховалися за скелями, готуючись до наступу.

Зіткнення почалося миттєво. Вільямс та його люди відкрили безладну стрілянину, намагаючись знайти Джека серед валунів та дюн. Але Тінь Вітру вже рухався серед них, наче дух. Його стріли знаходили свої цілі точно, змушуючи ворогів відступати і втрачати самовладання. Він не щадив нікого — ні людей Вільямса, ні самих бандитів, по суті, сіючи хаос, що робило бій непередбачуваним.

Джек вичікував. Він знав, що пряме зіткнення з Вільямсом призведе до смерті. Йому був потрібен момент, щоб вийти на лінію вогню. І цей момент настав, коли одна зі стріл Тіні Вітра змусила Вільямса поспішати і сховатись за каменем. Джек, скориставшись збентеженням, зробив крок уперед.

- Вільямс! — вигукнув він, витягаючи револьвер. - Все скінчено!

Вільямс, істерично обертаючись на Джека, підняв пістолет, але не встиг вистрілити. У цей момент Еллі з'явилася збоку та вистрілила першою. Куля вдарила Вільямса в руку, вибивши зброю, і він упав на землю з криком.

- Тобі ніколи не перемогти! — захрипів він, стискаючи поранену руку. - Думаєш, це все змінить? Ти не знаєш, із ким зв'язався!

Джек підійшов ближче, його очі горіли рішучістю. Він нахилився до Вільямса, не відводячи очей.

- Ти вбив мого брата, - сказав він тихо, - і тепер ти за це даси відповідь.

Але перш ніж Джек зміг щось зробити, Тінь Вітра з'явився з нізвідки, його обличчя перекручене люттю. Він з силою штовхнув Джека убік, піднімаючи ніж. Еллі крикнула, але було занадто пізно - Тінь Вітра вже заніс зброю над Вільямсом, збираючись завдати удару.

— Досить! — закричав Джек, підвівшись між ними.

— Вони заслужили на смерть! — гортанно відповів апач, його очі горіли безумством. - Вони принесли війну на нашу землю!

Джек стояв, випроставшись, готовий до того, що Тінь Вітру може кинутися і на його. Але в очах апача на мить майнуло щось людське.

- Це не помста, - продовжив Джек, дивлячись йому прямо в очі. - Це справедливість. Твоя війна не зі мною і не з ним. Нам потрібно зупинити це криваве коло.

Джек і Тінь Вітру стояли навпроти один одного, напруга між ними здавалася майже відчутною. Але перш ніж Джек встиг зробити наступний крок, пролунав різкий звук — клацання зведеного курка. Джек завмер. Він обернувся і побачив, що Вільямс, поранений і озлоблений, схопив Еллі за шию і притиснув до її голови револьвер.

- Думав, що ти переміг? — хрипко промовив Вільямс, його очі горіли від люті та болю. — Вона піде зі мною, а ти, МакКоле, побачиш, як твоє правосуддя виявиться безсилим.

Еллі стояла нерухомо, її обличчя було напружене, але в її очах не було страху – лише рішучість. Джек відчув, як холодна хвиля жаху накрила його. Ситуація була критичною. Будь-який невірний рух - і Еллі може загинути.

Тінь Вітру повільно рушив убік, його погляд невідривно стежив за кожним рухом Вільямса. Індіанця огортала непохитна впевненість, але в цей момент його лють поступилася місцем чогось глибшого. Він знав, що рішення, яке він ухвалить, змінить усе.

- Вільямсе, відпусти її, - Джек говорив тихо, але в його голосі звучала загроза. - Ти програв. Якщо ти зробиш це, тобі не буде ніякого виходу.

Вільямс посміхнувся, ніби востаннє сподівався взяти гору.

- Ні, МакКоле, ти не розумієш. Це ти програв. Цей світ належить таким, як я. А ти — лише наївний дурень, який думає, що може змінити його.