Arachne - Дикий Захід , Arachne

- Ти можеш залякувати будь-кого, Вільямсе, але не мене, - сказав Джек, його голос був низьким і загрозливим. — Я не боюсь тебе. І не боюся тих, хто прийде по тебе.

Вільямс завмер, намагаючись не показати страху, але той уже був надто очевидний. Він не сподівався, що хтось піде проти нього так рішуче. Його звичний метод загроз та залякування більше не діяв.

— Ти збожеволів, МакКолл, — прогарчав він, ледве стримуючи лють. - Ти просто ковбой. Один проти цілої системи. Тебе зжеруть і не помітять.

Джек тихо посміхнувся.

- Можливо, - відповів він. — Але я зроблю так, щоб тебе зжерли першим.

Джек повільно розвернувся до обрію, його обличчя залишалося спокійним, але в очах читалася внутрішня напруженість.

— Подивися туди, Вільямсе, — сказав він, показуючи рукою на лінію горизонту. - За тобою вже йдуть.

Вільямс різко повернувся на голос Джека, слідуючи його вказівці, і побачив вдалині фігури, що наближалися, — силуети індіанців, що нерухомо стояли на гребені пагорба. Натовп миттєво вибухнув панікою. Люди почали перешіптуватись, хтось у страху кинувся до своїх коней та возів, а хтось застиг на місці, не знаючи, що робити.

- Це наліт! — закричав хтось із натовпу.

— Вони прийдуть і нас усіх уб'ють! — паніка росла, з кожною миттю захоплюючи все більше людей.

Вільямс, відчувши, як ситуація вислизає з-під його контролю, почав кричати, наказуючи своїм людям тримати зброю напоготові.

- Усім взяти зброю! — він вигукував, але його голос зривався, і в ньому вже не було впевненості. - Ми відкинемо їх!

Але Джек залишався спокійним. Він підняв руку, намагаючись перекрити шум натовпу. Гучний і увіревний голос прорізав хаос:

- Заспокойтесь! - Сказав він. — Ці люди прийшли не за вами.

Люди навколо замовкли, оглядаючись на Джека здивовано, але його спокій і сила голосу змусили їх затихнути, хоча страх, як і раніше, блищав в очах кожного.

Джек глянув на Вільямса, потім знову повернувся до юрби.

- Вони прийшли за ним, - сказав він повільно і виразно. - Не за вами.

Натовп затамував подих. Вільямс теж завмер, примружившись і стиснувши кулаки.

— Ти їх привів сюди? — процідив він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Джек зустрів його погляд.

— Я не кликав їх, — відповів він спокійно. — Але якщо вони тут, то справа серйозна. І вони знають, хто винен у смерті та стражданнях їхнього народу. Не намагайтеся чинити опір, це тільки посилить ситуацію.

Натовп знову почав перешіптуватись, і на обличчях людей з'явилася тривога. Вдалині все ще були видні апачі, що стояли на пагорбі, їхні фігури здавались загрозливими на тлі західного неба.

- Нам потрібна війна? — тихо продовжив Джек, звертаючись до всіх. — Чи справедливість? Усі, хто невинний, підуть без шкоди. Але ті, хто несе відповідальність за це кровопролиття... ті дадуть відповідь.

Вільямс зблід, його руки стиснулися в кулаки, а обличчя спотворилося від люті. Очі бігали від Джека до постатей індіанців на горизонті, і в його погляді читався страх, який він щосили намагався приховати.

- Ти хочеш сказати, що вони знищили моє ранчо? — Вільямс практично виплюнув ці слова, ледве стримуючи сказ. Його подих почастішало, і здавалося, що він ось-ось зірветься.

Джек, залишившись нерухомим, зберігав незворушність. Він трохи примружився, оцінюючи кожен рух Вільямса.

— Ти ж їх знаєш, Вільямсе, — спокійно сказав Джек. — Якщо апачі тут і не чіпають нікого в місті, значить, вони вже мають те, за чим вони прийшли. І так... якщо твоє ранчо справді було місцем, де зберігалася контрабанда, не здивуюсь, якщо воно вже палає у вогні.

Вільямс завмер на мить, ніби обмірковуючи сказане. А потім його обличчя почервоніло, і він з силою вдарив по столу кулаком.

— Брехня! — заревів він. - Ти брешеш, МакКоле! Ти сам це все влаштував! Ти змовився з дикунами, щоб знищити мене!

Гнів і страх били через край, але в його очах уже читалася слабкість. Він розумів, що втратив контроль над ситуацією. Його погляд кидався навколо, він шукав підтримку у своїх людей, але ті вже виглядали менш впевненими і переглядалися між собою, не знаючи, як вчинити.

Джек зробив крок уперед, його голос був твердий і спокійний.

- Вільямсе, тобі нікуди тікати. Це кінець. Ти сам загнав себе в цю пастку, торгуючи зброєю по обидва боки, наживаючись на крові. — Він зробив паузу, даючи вагу своїм словам. — Ти думав, що зможеш розпалювати війну і залишитись осторонь? Тепер даси відповідь за все.

Вільямс похитав головою, його дихання було уривчастим, він ступив уперед, але його кроки були невпевненими. Шаленство, що наповнило його, більше не приносило сили, а тільки викривало його страх.

- Ти заплатиш за це, МакКоле, - прохрипів він, стиснувши кулаки. - Я тебе знищу...

- Ти вже втратив. Все! - твердо відповів Джек, зустрічаючись із його поглядом.

Вільямс у сказі схопився на коня, його обличчя палало від люті. Він озирнувся на своїх людей, лише деякі з них наважилися йти за ним, але навіть у їхніх поглядах читалися сумніви та страх. Нахилившись до коня, він хльоснув її з обох боків, і вона зривається в галоп, несучи його геть із міста.

Джек мовчки спостерігав, як Вільямс та його супутники віддаляються, піднімаючи клуби пилу на дорозі. Його погляд був зосереджений і холодний. Він не рухався, просто стояв осторонь, вбираючи останні миті цієї сцени.

Еллі підійшла ближче, її очі тривожно стежили за людьми, що скачуть геть. Вона, здавалося, хотіла щось сказати, але Джек, не відриваючи погляду від обрію, тихо, майже про себе, промовив:

— Недовго тобі лишилося жити.

Його слова пролунали як невблаганний вирок. Він знав, що Вільямс не просто тікає, а прямує до своєї загибелі. Зустріч із правдою вже була неминучою, і ні швидкість, ні лють не зможуть врятувати його від того, що на нього чекає.

Еллі подивилася на Джека, її обличчя відбивало суміш занепокоєння та полегшення. Вона знала, що це був лише один крок на довгому шляху, але, дивлячись на спокійну впевненість Джека, розуміла — він доведе справу до кінця.