Ді Мія - Готель Світів , Ді Мія

- Що? - Пискнула дівчина.

- Адріан! - Гримнула я на чоловіка, та що це з ним таке?

- Ну що таке?  Я просто кажу правду. Якщо хтось захоче витягнути з того, хто дав присягу, інформацію - нічого не отримає. Тому, що той, хто присягнув, не зможе сказати жодного слова, подати жодного сигналу, чи написати, нічого не зможе - магія присяги не дасть.

- Нічого собі! - Здригнулася Ді. - Ну, раз потрібно тоді гаразд. Що для цього потрібно? - Встала вона й поглянула на мене.

 Адріан нарешті відліпився від одвірка і, розвернувшись до нас спиною, сказав:

- Потрібно піти в ритуальну кімнату. - І подавши знак рукою, слідувати за ним, вийшов.

 Ми мовчки переглянувшись пішли слідом. Я на знак підтримки стиснула подругу за руку, вона посміхнулася мені.

 Ритуальною кімнатою виявилася та, в якій на постаменті стояв ключ. Діана з цікавістю роздивлялася його і кімнату в якій ми опинилися.

 Адріан підійшов до постаменту і сказав дивлячись на Ді:

- Підійти сюди, - перевівши на мене погляд, Адріан закотив очі й додав, - будь ласка!

- Діана стиснула мою руку, а потім, випрямивши голову, гордо підійшла до постаменту.

- Доторкнись до ключа та не відривай руку! - Сказав чоловік стаючи біля Діани плечем до плеча.

 Він дістав зі своєї кишені якусь невелику пляшечку і відкрив її. Я підійшла ближче, щоб краще розгледіти. Судячи з усього, це було якесь чорнило, тому що Адріан дістав маленьку штуку схожу на пір'яну ручку, мокнув у пляшку і наніс на руку Діани, яка тримала ключ, якийсь символ. Вона навіть не здригнулася, просто тихо стояла не відриваючи погляд від своєї руки. Адріан сховав усе в кишеню й сказав:

- Повторюй за мною!

Дівчина мовчки кивнула.

- Ліамуні, томбурді тім пур носі.

- Ліамуні, томбурді тім пур носі. - Повторила Діана.

 А я побачила як тремтять куточки губ Адріана й підняла брову. Чи не було поганою ідеєю просити про це саме його? Чому я про це раніше не подумала? І куди летіла? Потрібно було дочекатися Даніеля! Я стиснула зуби від злості насамперед на себе саму.

- Ніору. - Продовжував Адріан.

- Ніору. - Повторила Ді.

 Раптом ключ почав світити синім кольором, а рука Діани затремтіла, дівчина скрикнула.

- Не відривай руку! - Крикнув Адріан.

- Пече, - Прошепотіла дівчина й з її очей потекли сльози.

 Світло почало ставати яскравішим.

- Адріане, що ти...? - Взявши його за рукав, я почала трясти його й кричати.

- Заспокойся, Лейя, так потрібно! - Серйозно сказав він, обсмикуючи не боляче, але впевнено мої руки та повертаючись до Діани.

- Дихай та думай про те, як ти любиш Лейю і що ти ніколи не зможеш заподіяти їй біль. - Ледве чутно прошепотів він Діані на вухо, але так що це почула я.

 Дівчина заплющила очі й світло стало сліпучим. Я більше не могла дивитися і так само заплющила очі, а через пару секунд все згасло. Розплющивши очі, я побачила, що Діана стоїть, спершись на Адріана, й мацає свою руку. А на руці світиться така сама руна як на ключі, і в мене на руці.

- Це що таке? - Крикнула я.

- Тепер Діана справді твоя помічниця. Дім сприйматиме її як свою. Багато дверей наче перед тобою відчинятимуться перед нею, усе це потрібно для роботи. - Потиснув той плечима.

 У мене аж відняло мову.

- Це входило в присягу?

- Ну, додав я від себе пару слів, подумаєш. - Він усміхнувся всадивши шоковану Діану на стілець.

 Дівчина все ще розглядала свою руку. Руна із кожною секундою ставала тьмянішою, і я знала, що скоро вона зникне.

- Адріане, ти... - Він зупинив мене помахом руки.

- Ви обидві мені потім подякуєте за це. - Серйозним тоном сказав він та подивився на дівчину. - Ти як?

- У порядку. - Сказала вона розгублено глянувши на мене. - Уже не болить. - Показала вона мені руку, на якій зникла руна.

- Ну ось бачиш! - Хмикнув рудий й підморгнув мені.

 Ух, як же мені хотілося його чимось огріти, але під руками не було нічого пригодного для цього.
Я перевела погляд на Ді.

- У мене є такий самий, - я підняла долоню, - щоправда, ти його зараз не побачиш.

- Але я бачу!  - Сказала Ді, уставившись на мою порожню долоню.

 Я повернула її до себе й роздивилася тонкі обриси, які світилися синім.

- Як дивно. Чому вона зараз світиться? - Поставила я запитання єдиному хто міг зараз нам хоч щось пояснити.

- Хм... Я думаю, між вами встановлюється якийсь зв'язок. - Акуратно взявши мою долоню у свої руки Адріан розглядав руну.

 І чомусь мені зараз здавалося, що це було зовсім не обов'язково, брати мою руку у свої.

- Ясно, - сказала я, різко обсмикуючи руку. - На цьому все? Ми можемо нарешті піти по домівках? - Втомлено буркнула я, дивлячись на Діану.

 З неї теж було досить на сьогодні.

- Звичайно, я проведу вас! - Він подав руку Ді й дівчина на диво дозволила йому допомогти собі піднятися.

 Або вона справді дуже втомилася, або це від шоку.

- Мені тільки потрібно забрати сумку з твоєї кімнати. - Тихо сказала вона, глянувши на мене.

- Добре, я принесу її зараз. Ви поки що йдіть до виходу!

 Я швидко пішла в мамину кімнату. Взявши сумку Ді й засунувши туди книжку, я оглянула безлад, залишений нашим перекусом.

 Нічого, завтра приберу, за ніч нічого не станеться. Коли я хотіла вже виходити з кімнати, то побачила чорну троянду, що лежала на маленькому столику. Я остовпіла. Звідки вона тут взялася? Коли і як її спромоглися покласти? Я могла заприсягтися, що коли декілька хвилин тому ми виходили звідси, ніякої чорної троянди не було.

 Підійшовши до столика, обережно, майже навпочіпки я побачила ще невелику чорну листівку, на якій було зображено руну, ту саму, яка була на моїй руці. Я акуратно взяла листівку зі столу та відкрила.

 Усередині розмашистим каліграфічно гарним почерком було написано:

Я чую тебе. 
Матуся скучила. Скоро зустрінемося.
Т.С.