Ді Мія - Готель Світів , Ді Мія

Лейя звичайна студентка, вона мріє закінчити навчання і стати співачкою у своєму маленькому курортному містечку. Але одного разу дізнається, що належить до стародавнього роду берегинь - охоронниць. Тепер їй доведеться стати керівником в готелі чотирьох світів. В той самий час світова ідилія починає розсипатися, як карткова хатинка. На плечі дівчини лягає розплутати клубок дивних подій, що загрожують занурити усі світи у хаос. На своєму шляху вона знайде друзів, а можливо і кохання. Перша книга дилогії.

Розділ 1

- Що? - Я здивовано вигукнув, глянула на діда.- Повтори, що ти сказав?
- Ти все вірно почула, онучко, - схиляє голову сивий чоловік і важко сідає у велике крісло біля каміна. - Ми зі стародавнього роду охоронців - зберігачів. І ти - берегиня!
- І що ж ми зберігаємо і кого охороняємо? - запитую я, все ще не вірячи жодному його слову.
- Двері до інших світів!

Так почався один із моїх вечорів. Зазвичай тихих, спокійних і іноді трохи нудних від їх однотипності. Але цього вечора все змінилось і мені стало зовсім не до нудьги.

Розповім про все по черзі.

Мене звуть Лілея Браун, близькі називають мене Лейя або Лі, а мій дідусь - той, який сидить в кріслі - просто Ліл. Я звичайна 25-річна дівчина, яка цього року закінчить університет і нарешті стане дипломованим вокалістом, а ще "піде працювати офіціанткою в бар", як каже жартома мій дядько Ворен. Так, згодна, він жартує так само погано, як я готую.

Ми живемо в невеличкому містечку Ніреймор, яке розташоване біля гір Айя та Аквамаринового моря. Я обожнюю своє містечко, тут красиво і затишно. Проте сюди приїжджають багато туристів і я іноді втомлююсь від різноманіття облич.

Розваг, практично, немає для мешканців Ніреймора, в основному все розраховано на туристів, а ті які є мене особисто не цікавлять. Тому вечори, найчастіше, я проводжу з дідусем у цій кімнаті і слухаю його розповіді. Іноді ходжу з ліпшою подругою Діаною співати з знайомим музикантами на набережну. Загалом, я вважаю, що мій дід повинен писати книжки, такі він історії вигадує! Ну дуже захоплюючі.

І ось в один з таких вечорів "казок від дідуся" він з серйозним обличчям заявив мені, що ми не звичайні люди і я тепер берегиня якихось там дверей. Звісно, я не вірила і намагалась відзеркалити це жартом але, поглянувши на дідуся і не побачивши ні тіні посмішки на його обличчі, злякалась. Коли справа стосується чогось справді важливого, дід стає надзвичайно серйозний.

А все почалось з того, що на горищі нашого дому, коли я полізла шукати улюблену дитячу книгу, яка сьогодні мені наснилась, з неї випав лист. Він був пожовклий від часу і виглядав ніби ось-ось розсипиться в моїх долонях.

Відкривши його я побачила невеликий ключ: верхня частина була зі скла, всередині нього пересипався якийсь пісок, а на самому склі була викарбувана руна. Я таких ніколи ще не бачила. Спустившись по сходах в хол покликала діда. Він не поспішаючи вийшов з кухні, звідки долітали смачнющі аромати дідусевого "фірмового" гарбузового пирога. Підійшовши до мене дід запитально кивнув головою.

- Дивись, що знайшла в конверті, він був у моїй дитячій книжці. - і показала йому ключ.

Те, як він змінився на обличчі мені зовсім не сподобалось. Не пам'ятаю чи бачила я взагалі коли-небудь в нього такий вираз обличчя. Спочатку його очі розширились від здивування, потім він ніби впав в ступор і ні один м'яз на його обличчі не смикався.

- Отже, час прийшов! - сказав він тихо і покликав мене помахом руки за собою.

А потім почалась оця розмова. Про якихось охоронців дверей.

- І що це за світи такі? - скептично спитала я

- На жаль, Ліл, я не можу тобі розповісти всього. Ти сама скоро про все дізнаєшся. Перевірку берегінь розпочато і по правилах, я не можу тобі допомогти. - тяжко зітхнув він.
- Як це так? Ти ж мені вже розповів, що ми " охоронці" ем... Дверей від світів!? Шось я нічого не розумію. - взявшись рукою за голову сіла на диван.
- Це все, що можу сказати, - дід глянув у вікно біля крісла, - можу ще порекомендувати повісити цей ключ собі на шию і завтра прогулятись біля центрального замкового двору.
- Де? Оце біля тієї покинутої споруди?
На кухні шось впало і розбилось. Дід зразу підскочив з крісла і схвильовано пробурмотів:
- Все я нічого більше не можу сказати тобі. Зараз будемо пити чай з пирогом. - проходячи повз мене він на пару секунд торкнувся моєї руки, стиснув її своїми зморщеними від віку долонями та пішов на кухню.

Я довго ще сиділа на дивані тримаючи у руках свою знахідку і дійшла до думки, що дід просто почав вірити у свої розповіді, став дуже старенький. Зітхнула і вирішила йому трохи підіграти. А ключ? А ключ, мабуть, просто декор, який потрапив в книгу, коли на горище стягували увесь старий мотлох.

Поклала ключ в кишеню і почала накривати на стіл.

Тоді я ще не знала, як цей маленький ключ змінить моє життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍