Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Але ж...

– Ніяких «але». Ти себе у дзеркалі бачила? Я сьогодні також дещо зморився, – зізнався мій сильний Шеремет.

– Котику, вона спить. Може не треба чіпати? – подивилась я на маленьку й помітила, що почервоніння зі щічок поступово зникає.

– Нічого. Ми зробимо це обережно. Давай я сам, – він наче розправив крила над ліжечком доньки, а я дивилася й молилась, що в мене такий неземний чоловік. – Бачиш, навіть не реагує й рівно сопе. Значить точно попустило...

– Так, мій коханий чарівнику. Який же ти в нас неймовірний! Пішли погодую тебе.

– Дякую, Златочко, не хочу. Ось відпустить болячка нашу маленьку, тоді й поїм.

Господи! То виходить він переживає настільки, що їсти не може? А зовні демонструє такий спокій та впевненість, що навіть я повірила! Останній раз з ним було таке, коли повернувся з похорону батька. Богдан не бездушний, він просто вміє приховувати у собі переживання так мужньо, як повинен справжній Чоловік.

– Коханий мій, так не можна! Ти коли сьогодні востаннє їв? – чіплялась я зі своїми порадами, а Шеремет підхопив мене на руки й відповів:

– От зараз від тебе сил і наберуся. Ти ж знаєш: коли я чогось боюся, звертаюся до тебе за підмогою.

Цей блаженний зірвав з мене одяг і забрався до ліжка, щоб поринути в наш шалений світ. Сьогодні знову Богдан був таким, як тоді коли його налякала дурнувата Леслі. А ще я не знала про денну телефонну розмову двох знайомих чоловіків. Я віддавала йому все, чого хотів й тихенько стогнала, вбираючи його дари.

За ніч ще кілька разів ми напували Вероніку ліками й спостерігали за її станом одужання. Ранком були трохи змучені чергуванням біля дитинки, та нам до цього не звикати.

Десь о четвертій ранку мій Шеремет зізнався:

– Златко, я голодний! Ти щось там казала про поїсти. Що в нас було на вечерю, давай зараз! – о такій порі ми ще не вечеряли, але не раз бувало, що після шалених занять потрібно підкріпитися. Ну хоча б тоді, коли в орендованій на Лумумби я Йому сказала: «Якщо борщу немає, підемо смакувати хамон...» То була наша перша ніч.

Зараз ми накинули халати, подивилися як одужує наша Нікуся та пішли до їдальні, за стіл. Богдан дійсно виявився страшенно голодним, він їв швидко й завзято, а я сиділа підперши голову руками й милувалася ним.

– Що? – весело подивився він мені в очі отими своїми неперевершеними жовто-зеленими вогнями. – Я неправильно їм? Не за правилами етикету?

– Ти мій чарівний і неповторний хижак. Їж, коханий, як хочеш. Ти вдома, серед найпотаємніших світів і тут нам все можна, – прошепотіла я у відповідь.

– Златко, як думаєш: Мірчику сподобається виїзна прогулянка з нянею? – раптом запитав мене він.

Тільки тепер я розуміла, що він страшенно переживає ще й за синочком, котрого ми відпустили з нянею до Діснейленду. Спочатку мені було моторошно, але няня Дора перевірена й дуже відповідальна особа. А Мірчик дуже давно просив. Ось ми й погодилися та вже декілька днів мліли прихованими тривогами.

– Ну, якщо не телефонують, то все в порядку? Давай самі наберемо, – складала я посуд до мийки.

– Ні, це буде невихованість та недовіра. Пані Дора дуже чутлива до таких речей. Скоро вони повернуться, не переймайся, мамо! Дякую, все було дуже смачно! Я подивлюся: як там наша крихітка почувається. Їй вже знову час ліки давати, – зосереджено нагадав мій Шеремет.

– На здоров’я, любий. Зараз все приготую, – дістала я пишні груди, аби зцідити свіженького, а Богдан вже помчав до дитинки.

Він знову самостійно дав донечці ліки й вона безвідмовно прийняла їх від тата. А вранці була майже здоровенька.

Тільки через два дні у двері подзвонили й наш дорослий хлопчик кинувся мені на руки. На порозі стояла няня Дора й тихо посміхалась. Її добрі очі говорили, що наш маленький «боєць» вимотав її до нестями, але така у жінки була робота й вона чітко виконувала її та ніколи не жалілась.

– Проходьте, пані Доро, й розкажіть як все було? Цей загарбник Вас хоч не зовсім знищив? – радісно обіймала я синочка.

– Дякую, пані Злато. Якщо можна, я ненадовго поїду додому? А щодо Мірчика? То це дитя нестримне й гаряче, але я в захваті від таких неймовірних дітей.

– Дякую Вам і до завтра, – додала я няні понаднормових за увагу й щиру любов до нашого сина та замкнула двері. Мірчик тримався за мене  обома рученятами й збурено розповідав про отримані враження.

Далі він повзав по татові та продовжував нескінченну історію пригод в Каліфорнії. А ми з Богданом дивились одне одному в очі й читали історію свого шаленого кохання та нашої прекрасної родини.

Розділ 43. Телешоу

Минув насичений щастям і  наполегливою роботою рік. Та ми не жалілися й проживали кожен цікаво як тоді, коли вперше зустрілися з моїм судженим на Хрещатику.

Наша синьоока красуня заговорила і вже весело тупцяла своїми крихітними ніжками, пізнаючи світ. А горда й розумна татова копія, Мірчик, почав читати відразу трьома мовами.

Можливо це й забагато, але воно саме так тягнулося до знань, що зупиняти я просто не мала права. Звичайно англійська й українська вважалися розмовними, а щодо французької – нас звабила няня. Вона добре знала мову та якось підказала хлопчикові кілька фраз. А він вчепився в ту справу з натхненням Шеремета.

Ми з Богданом поміркували трохи й погодилися. Замріяно прикидали, як син виросте, закохається й помандрує зі своєю дівчиною до країни Кохання. Ось тоді мова й згодиться... Виходить і серед мрій ми з Богданом однакові безнадійні романтики. Та повернемося до дійсності.

А вона наступна. В нашому маєтку гарно квітнуть троянди та їх пахощі просто змушують виходити ввечері до басейну й за столом смакувати чимось чи просто слухати птахів.

Інколи мої чоловіки влаштовують змагання в басейні. Богдан навчив Мірчика гарно плавати й тепер вони ганяють у воді наввипередки. Я тримаю свою синьооку копію в обіймах та милуюся навколишнім світом.

– Богдане, ну навіщо ви плаваєте так швидко? Нам і дивитися страшно, правда крихітко? – цілую доні пухнасті п’яточки, а вона заливається сміхом та намагається їх сховати від мене.

– Мій син повинен засвоїти азарт! – чіпляється за бордюр басейну Богдан. – Інакше в цьому житті нічого не добитись. Не шалений, а здоровий азарт, на шляху до окремо взятої мрії. Саме цьому я його навчаю. Нехай пливе до мети впевнено й цілеспрямовано.

– Ой, ти ж мій філософе! – не можу чинити спротиву, бо знаходжуся в меншості, а тому прошу донечку: – Нікусю, допомагай мамі, бачиш вони нас перемагають...

– Мама! Мамоцка... – киває золотими кучерями наша красуня і я забуваю про азарт та продовжую гратися з нею.

Богдан краєчком ока милується своїми жінками і його хижацький погляд наразі схожий на теплий вогонь. Він вилазить з басейну весь обсипаний крапельками води і я вже тихенько сподіваюся отримати шматочок Його азарту вночі.

– Бачиш, Златочко, я виконав і цю обіцянку. Пам’ятаєш, як ти образилася на Мірчика за перше іноземне слово? Що я тоді пообіцяв?

– Що наша донечка перше слово скаже про мене. Дякую, коханий! За донечку і за те, що завжди виконуєш свої обіцянки. А пам’ятаєш, як на Гончара я просила мене «забути»? Що ти тоді сказав? – хтиво прикусила губу й натякнула на перший гарячий момент, коли Він палав, а я відмовила.

– Ні за що у світі! Я зроблю все, аби завжди з тобою бути. І нікуди ти від мене не втечеш... – зарозуміло скинув вгору Шеремет свою красиву брівку і я відчула необхідність невідкладного й «тісного» спілкування, а ще була в захваті від його феноменальної пам’яті. Та це в Шереметах невиліковне!