Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Дякую Вам, пане Богдане, за турботу про нас грішних. Не можу сказати, який я радий чути Вас! А ще відчуваю, що там на чужині, у Вас все добре. Адже такий голос звучав на «вершині світу», коли Ви привели до нас чарівну Злоточку. До речі, як справи у Вашої прекрасної дружини?

– Дорогий мій, дякую Вам за блаженні спогади! Я наче знову стою на тридцятому поверсі Гулівера... Так, моя родина в порядку. Можливо Ви чули, що нас вже четверо. Злата ніколи не кидає слів на вітер. Вона подарувала мені безмежне щастя й міцну родину, а ще Мірчика й Вероніку... Так ми вирішили увінчати пам’ять про гарну й віддану дівчинку. То розкажіть мені, будь ласка, що діється в Українській столиці натепер? – збуджено намагався охопити всі теми Богдан Шеремет.

– Пане Богдане, я за Вас неймовірно щасливий. Та й сам інколи з внуком почуваюся двадцятирічним, але проблем багато. Ідочка моя перенесла інфаркт і тепер не встає. А п'яницю-зятя я викинув з дому. Доньку Лоліту він бив майже кожен день. Взагалі без Вашого бізнесу багатьом наразі скрутно. Але я не про це. Маю новину, що Вам не сподобається та все одно доповім…

– Перепрошую, потім про новину. Абрамовичу, кажіть які ліки потрібні для дружини? Я передам без питань, – перебив співрозмовника уважний Шеремет.

– Щиро дякую Вам, пане Богдане! Але того вже не змінити. Така вона доля старих. Я про інше. Тарнавська, щоб їй пусто було, на волю вийшла. Оскаженіла баба вихваляється всім, що Вас зі світу зживе. Особисто бачив її в Києві. Страшнюча стала, а ще збирала підписи під петицією, щоб на Вас знову справу відкрили. У нас зараз в моді таке. Я не розумію, чого вона до Вас причепилася? Ви ж її з багна вивели до людей, – геть розхвилювався старенький.

Богдан вислухав заокеанські новини зі столичного світу та не звернув на дурниці схибленої самотньої жінки жодної уваги й сказав таке:

– Я звісно радий, що Лара мене пам’ятає. Але саме стараннями її схибленого «куратора» всі ми тепер там, де є. Та й вона, скоріше за все, повернеться торгувати овочами на базар у Білій Церкві. Можливо й біснується через це. Не беріть до уваги, Абрамовичу. А щодо нашого бізнесу - у мене є конкретні плани й дозвіл влади на відновлення роботи осередку. Так і передайте тим, хто чекає. До речі, я не пожартував щодо списку ліків. Обов'язково надішліть мені, я чекатиму.

– Дякую Вам, пане Богдане! Я ж знаю: якщо Ви щось пообіцяли, обов’язково виконаєте. Це у Вас зі Златочкою на двох одне...

– Істинна правда! Відкрию Вам таємницю. У нас прислів’я родинне є. Якось ми трішки посварились і Злата просила мене: пообіцяй забути все. А я пообіцяв завжди поруч бути... Так і живемо, інакше не уявляємо. Якщо це наразі все, я бажаю вам бути сильними й до скорої зустрічі! – після розповіді про нас щиро розхвилювався стійкий Шеремет.

– Яка романтична все-таки у Вас історія, босе! Передавайте найкращі побажання квіточці Златі й діточкам Вашим рости здоровими. А ми з нетерпінням будемо чекати. Київ без Вашої родини сумує та й Гуліверу не так весело живеться без Inwey. Дякую, що приділили час, пане Шеремет! – спустився на грішну землю Захар Абрамович і пішов до аптеки за ліками.

Після такої розмови Богдану стало сумно та роздуми не заважали йому мчати до оновленого дому, аби прийняти «об’єкт». Оздоблювальні роботи були успішно завершені й тепер двоповерховий будинок Шереметів, весь вмебльований за моїми вимогами, з нетерпінням чекав на господарів.

– Вітаю, містере Бенедикт! Ну, як готові звітувати? Показуйте, що тут вийшло з наших мрій? – повеселішав Богдан, дивлячись на наш крихітний зелений світ.

– Доброго дня, містере Шеремет! З радістю покажу й розкажу все,– запросив господаря в дім веселий чоловік та почав звітувати.

Богдан уважно роздивлявся й інколи ставив запитання та перевіряв зроблене на міцність. А після розмови з Абрамовичем, понад усе його цікавила безпека будинку й території навколо. Та система працювала безвідмовно, тому Шеремет попрохав перевірити рахунок виконавців. Виконроб подякував і запевнив, що фірма буде рада знову допомогти, у будь-який момент. На цьому вони розпрощалися.

Богдану дуже сподобався затишний підвал, з підземним паркінгом, автоматичними дверима та невеличким винним погребом. А вершиною задоволення був великий басейн на задньому дворі. Господар вже бачив, як вони з діточками плавають наввипередки. А ще нічні прогулянки у воді зі мною...

Особисто мене більше цікавило: чи виконало замовлення одне садове товариство? Я замовила в них декілька сортів трояндових кущів, щоб створити алею до маленької каплички, яка відсторонено стояла в кінці саду. Там поки зберігається прах пані Орисі, котру кремували та ми обов'язково завеземо урну до Львова, щоб згідно з заповітом, поховати у могилці пана Мирослава. Так пара голубів  возз'єднається навіки.

Залишалося почекати, коли ми виберемося на Батьківщину. Може й скоро? Та після сьогоднішніх новин розумний і передбачливий Шеремет гірко зітхав розуміючи, що шлях нашої родини до рідних земель ще дуже далекий.

Розділ 42. Йди до тата

Богдана не було якось довго, а я знемагала від біди, бо наша донечка горіла вогнем. Та ось нарешті ключ в замку повернувся і я змучено подивилася в очі коханому.

– Що трапилося, Златко? – занепокоївся мій Шеремет, адже зранку все було добре.

– Нікуся гралася й посміхалась, а потім поступово почала палати, наче зненацька обсипали вогнем...

– Ти лікаря Вілсона викликала? – схвильовано запитав Богдан.

– Так, коханий. Він вже поїхав. Обстежив і залишив ось ці ліки, я давала та малеча відмовляється їх брати, – жалілася йому, наче дитина й обережно прикладала до голівки дитини вологу хустинку.

Богдан миттю зірвав з себе верхній одяг, збігав до ванної й повернувся в домашній футболці та попросив:

– Не бійся, золотко, зараз все зробимо. Доцю, йди до тата, – він лагідно пригорнув до себе дитинку, а вона повела запаленими оченятами й застогнала, наче розповідала як їй боляче.

Веронічка вже вміла тримати голівку та зараз безсило опустила її на плече до тата й була дуже гарячою... Я стояла поруч і покірно чекала, адже в екстремальних ситуаціях Богдан завжди був головним.

– Що там, давай сюди, – простягнув одну руку.

– Ось емульсія, але ж вона її не хоче...

– Златко, а ти з молоком давала? – миттєво знайшов вихід він. А я забула, бо дуже розгубилась.

– Ні...

– То давай свіженького й накапай туди скільки треба цієї гидоти. Тут написано, ось дивись...

Та я вже сто разів усе прочитала, але не могла зорієнтуватися, бо так сильно Вероніка ще не хворіла. Це Мірчик був до хвороб доволі стійким. Його мучили лише зубки та й тоді він мужньо терпів, лише скиглив або ніжно посміхався. А дівчинка бажала ласки й здавалась перед нападом біди.

Я націдила молоко, додала туди ліків, наповнила улюблену пляшечку дитини й подала Богдану:

– Ось тримай, коханий.

Тим часом мій неймовірний чоловік ніжно пестив донечці личко закритими вустами, а воно мурчало, як кошеня й точно менше страждало. Богдан впевнено тримав крихітку на одній руці, іншою ж обережно масажував спинку й також розраджував біль.

Ця картина була одночасно страшною й величною. Кому, як не мені розуміти, наскільки цей благородний чоловік переймається бідою інших. Богдан взяв пляшечку, знайомо потримав у руці аби перевірити температуру рідини й потихеньку підніс до ротика доньки.

Дивовижно, але малеча склала губенята трубочкою й почала впевнено смоктати молоко, разом з ліками. Вона випила майже все й Богдан задоволено посміхнувся та поклав Ніку до ліжечка.

– Златко, давай свіженьку пов’язку. Ця геть суха. Зараз крихітка поспить. А через скільки знову треба давати? – зосереджено запитав він.

– Кожні дві години, аж доки не перестане горіти...

– От і добре. Не хвилюйся, матусю! Пішли, – обійняв він мене за плечі та повів з дитячої кімнати.

– Таточку, ти янгол для наших дітей, – вдячно притулилась я до його грудей.

– Я звичайний. Просто всіх вас неймовірно кохаю. Мені за щастя віддавати всього себе найдорожчим. Пам'ятаєш, я розповідав про самовіддачу. Тепер я це точно розумію й відчуваю. Знаєш, кохана, я коли зайшов також перелякався. Але добре, що працює той внутрішній Шеремет, сильний і невблаганний. Він мене виручає. Все, давай і ми до ліжечка, відпочивати, – запропонував він.