Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 2. Знайомство з Україною

 

Літак приземлився в аеропорту біля польського міста Жешув. Ендрю з Вікторією вийшли з літака, і їх відразу охопила хвиля прохолодного весняного повітря.

Ендрю:

– Ось ми і в Польщі. Відчуваю, що ми вже наближаємося до мети.

Вікторія:

– Так, ми вже близько до України. Тут, у Жешові, часто зустрічають і відправляють гуманітарні вантажі та військову допомогу. Це стратегічно важливе місце.

Ендрю:

– Я чекатиму на нашого українського контактера, який допоможе нам дістатися до України.

Вікторія:

– А я маю ще справи в Польщі. Мене мали зустріти представники польського міністерства закордонних справ.

– Мабуть нам допоміг швидше долетіти попутний вітер, бо нас не зустрічають поки, – пожартував Ендрю.

– Добре, поки ми чекаємо, можливо, знайдемо кав'ярню і трохи відпочинемо?

Ендрю (посміхаючись):

– Звучить як план. А заодно зможемо ще трохи поговорити і краще пізнати одне одного.

Вони пройшли до затишної кав'ярні в аеропорту, де їх чекала тепла атмосфера і аромат свіжозвареної кави. Сидячи за столиком біля вікна, вони обговорювали свої плани та сподівання на майбутнє, відчуваючи, як тіснішає їхній зв'язок:

– Ти знаєш, Андрійку, я все ще не можу повірити, що ми зустрілися саме тут. Так багато співпадінь.

Ендрю (усміхаючись):

– Це правда. Життя іноді підносить нам несподівані сюрпризи.

Вікторія:

– Я дуже рада, що ми познайомилися. Але як я зрозуміла, ти від'їжджаєш в Україну вже сьогодні?

– Так, на жаль, мені треба вирушити відразу. У нас багато роботи попереду. А ти?

– Я від’їжджаю завтра. Потрібно ще дещо підготувати перед поїздкою.

Ендрю (дістаючи свій телефон):

– Тоді нам точно треба обмінятися номерами телефонів. Будемо підтримувати зв'язок і обов’язково зустрінемося в Україні.

Вікторія:

– Добре, запиши мій номер. І обіцяй, що зателефонуєш, коли дістанешся.

Ендрю:

– Обіцяю. І ось мій номер. Буду радий почути тебе.

– Чудово. І пам'ятай, Андрійку, ти обіцяв зустрітися з моєю мамою!

Ендрю (жартуючи):

– Так, я пам'ятаю. І сподіваюся, що твоя мама не буде занадто суворою до мене.

Вікторія (сміючись):

– Вона буде рада познайомитися з тобою, впевнена. А тепер, коли ти будеш в Україні, не забудь про мене. Зустрінемося в Києві або де інде, і продовжимо нашу розмову.

Ендрю (серйозніше):

– Я не забуду, Віко. Ми обов'язково зустрінемося. Бережи себе і до зустрічі.

Вікторія (лагідно):

– І ти бережи себе, Андрійку. До зустрічі.

Вони обійнялися на прощання, відчуваючи, як їх зв'язок зміцнів за цей короткий час. Вікторія залишилася за столиком в кав'ярні, спостерігаючи за тим, як Ендрю йде до виходу, знаючи, що їхні шляхи знову перетнуться в Україні.

Ендрю побачив як в кав’ярню майже вбіг майор Білл. Спецназівець, високий і статний чоловік, енергійно крокував, шукаючи Ендрю. Його очі невпинно оглядали кав’ярню в пошуках знайомого обличчя. Нарешті, він помітив Ендрю:

– Ендрю! Де ж ти був? Ми вже думали, що загубили тебе.

Ендрю (посміхаючись):

– Вибач, Білл. Зустрів одну цікаву людину. Що тут у нас?

Білл:

– Два українські офіцери вже чекають нас біля військового джипа. Ми не можемо затримуватися.

Ендрю:

– Зрозумів. Вікторіє, це Білл, мій колега. Він буде навчати українських солдатів прийомам рукопашного бою.

Вікторія (усміхаючись):

– Дуже приємно познайомитися, майоре Білле. Ви робите важливу роботу.

Білл (кивнувши):

– Дякую, Вікторіє. Але зараз нам треба поспішати. Ендрю, ти готовий?

Ендрю (рішуче):

– Так, готовий. Вікторіє, до зустрічі в Україні. Тримайся.

Вікторія:

– Бережи себе, Андрійку. До зустрічі.

Ендрю і Білл швидко направились до виходу, де їх чекали два українські офіцери біля військового джипа. Один з них, високий і статний чоловік у формі, підійшов до них.

Український офіцер:

– Вітаю, полковнику Вусс. Я підполковник Петро Гриценко, а це капітан Олександр Бойко. Ми будемо супроводжувати вас до місця призначення.

Ендрю (кивнувши):

– Вітаю, підполковнику Гриценко, капітане Бойко. Дякую за прийом.

Гриценко:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍