Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Вікторія торкнулася його руки лагідно, зі здивуванням роздивляючись вираз його обличчя:

– Ти такий серйозний, Андрійку. Але часом серйозність трохи втомлює. Можливо, тобі потрібно дозволити собі трохи ризикувати і відчувати?

Ендрю замислився над її словами, відчуваючи, що вони розбудили в ньому щось нове і відкривають йому нову перспективу. В свої 38 він уже був полковником, людиною з великим досвідом і відповідальністю, але зараз перед ним стояла жінка, яка пробуджувала в ньому щось давно забуте.

– Ти маєш рацію, Віко, – сказав він, дозволяючи собі легку усмішку. – Життя часом може бути надто серйозним. Можливо, настав час спробувати жити трохи інакше.

Вікторія посміхнулася йому у відповідь, її очі блищали теплом і розумінням:

– От і чудово, Андрійку. Ми ще не знаємо, що нас чекає попереду, але я рада, що ми разом на цьому шляху.

Ендрю відчував, як напруга трохи відпускає, і він вирішив віддатися цьому моменту, дозволяючи собі відчути радість від нової зустрічі та нових можливостей, що розгортаються перед ним:

– Вікторіє..., – його голос був м'який, але вираз обличчя залишався серйозним.

Вікторія наблизилася до нього ще більше, пригорнулася всім тілом, здавалося, що вона відчувала його коливання:

– Андрійку..., – її голос був ніжним і проникливим, наче звернення до його внутрішнього дитинства, яке він давно приховував.

Трохи вагаючись, Ендрю відповів на її поцілунок. Це був легкий, але сповнений емоцій момент, який звів їх разом у цьому літаку, вирушаючи в невідоме майбутнє…