Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

– Ви здаєтеся таким серйозним. Можливо, це через те, що Ви звикли до важкої атмосфери військового життя?

Ендрю (з легкою посмішкою):

– Можливо, а може просто мій вираз обличчя завжди виглядає так, ніби я думаю про стратегічні військові плани. Але, знаєте, іноді дуже серйозним людям потрібно трохи розважитися.

Жінка (підводячи брову):

– Отож, а я завжди говорила, що найцікавіше мистецтво – це мистецтво розважити військового. Ви згодні?

Ендрю (посміхаючись):

– Точно! І, здається, Ви вже розпочали своє мистецтво.

Незнайомка:

– Ось і добре! Тоді я вже не почуваюсь такою самотньою у цьому літаку. А то думала, що мій офіційний статус примусить мене нудьгувати до кінця польоту. Але зараз, з Вами, стало трохи веселіше.

Ендрю (явно зацікавившись статусом співрозмовниці):

– Я радий, що моє призначення в цьому салоні підтверджується, адже я захисник. Таким чином, якщо виникає нудьга чи страх польоту, то можу захистити Вас від авіаневрозів.

Жінка (з цікавістю):

– Так, але чи знаєте Ви, що є ще один спосіб подолати авіаневрози? Пригадати, що всі люди на Землі, в тому числі ми і наші теперішні пілоти – це просто пасажири на космічному кораблі, який курсує через безкраї простори Всесвіту.

– О, це точно краще, ніж будь-який тренажер антистресу! І коли Ви оголосите це всім учасникам польоту, я буду першим, хто аплодуватиме Вашим здібностям із стресостійкості.

Красуня (задоволено посміхаючись):

– Це так чудово, що ми обоє поділяємо цей момент піднесення в польоті. Але якщо щось піде не так, пропоную допомагати одне одному в подоланні будь-яких випадків авіатревоги.

Ендрю (повільно піднімає брову):

 – Звучить як чудовий план. Але, можливо, нам знадобиться підготовка. Може, знаєте якийсь ефективний спосіб релаксації?

Жінка (звабливо):

– О, я впевнена, що можу підібрати щось, що допоможе Вам розслабитися... Так, уявіть, що ми знаходимось у лісі, під зірковим небом, далеко від усіх інших людей...

Ендрю (зацікавлено):

– Це звучить привабливо. Але Ви впевнені, що це допоможе?

Красуня (ледь поморщується):

– Мені здається, що відповідь на це питання лежить на поверхні... Прийшов час познайомитись: я Вікторія, місія моя секретна, але можу поділитись тим, що я народилась в Україні, але вже багато років є громадянкою США. Тепер Ваша черга: розповідайте про себе…

– О! Тоді, я Андрій, якщо говорити українською… Ви ж розумієте українську мову? – Останню фразу Ендрю вимовив по-українськи.

– Ой! Звичайно, я ж українка за народженням, мої батьки українці проживають у Вінницькій області. Ви чули щось про Вінницю? – ойкнула від радості дівчина (вся репліка була українською мовою).

– О, Боже! Який тісний світ! Мій дід з Вінниччини. Містечко називалось Погреби чи Погребище, важко згадати.

– Не важко: Погребище. І перед Вами дівчина, яка була в тому місті сотні разів: я народилась і виросла в селі Спичинці Погребищенського району. Студенткою вийшла заміж за американця: наш шлюб був нетривалий, але достатній для того, щоб стати справжньою американкою... Тепер я держслужбовець США, але серце моє там, в рідній Україні, переживаю за батьків, хоча вони в безпеці. А брат мій доброволець, уже два роки на війні, звільняв Херсон. Він зараз в тому місті, боїв нема, та обстріли щодня. Ви чули про Херсон?

– Лише про те, що там кавуни були, а тепер страшенна катастрофа: російські збочені фашисти підірвали дамбу величезного водосховища. Подібне лихо, створене людьми, вперше в історії. Хоча вони не люди… і поплатяться за це…

– Так, я слідкую: з мамою розмовляю майже щодня. Андрію, хочете я познайомлю Вас із своєю мамою? – остання фраза знову звучала українською з характерним блиском в очах та кокетливою посмішкою.

– Вікторіє, я одружений і маю доньку. Чи Ви жартуєте?

– Про що Ви подумали? Я ж не одруження Вам пропоную. Хоча і вільна, й без дітей. Та стільки співпадінь за раз наводять на роздуми: це якась містика! Серед мільйонів українців та мільйонів американців ми саме вдвох в одному літаку і летимо туди, де спільний біль. Андрію, якщо вже Бог звів нас так містично разом, давайте припинимо «офіціоз»: я просто Віка, так називає мама.

– Я не прошу називати мене, як мама, бо те дитяче ім’я не личить офіцеру-ракетнику. І я вже давно не Андрійко, як називав мене мій дід до самої смерті. Але я обіцяю тобі, Віко, при найменшій можливості познайомитись з твоєю мамою, ми ж земляки. Впевнений, що почую від неї багато цікавого про рідний край і можливо навіть про моїх родичів.

– Ти Андрійко, Андрійко, Андрійко!!! І не сперечайся. Ти полковник для твого сплячого товариша, а для мене будь Андрійком! – і вона торкнулася його щоки губами…

Ендрю відчув миттєву зупинку часу, він відчував докори сумління і прагнення не заходити за межі, але теплий дотик її губ викликав у нього невідомі роздуми.

– Вікторіє…, – Ендрю вагався, не знав як відповісти. Його серце билося швидше, ніж зазвичай, під впливом цього несподіваного моменту, – це... не зовсім те, що я очікував.

Вікторія дивилася йому в очі із зацікавленням, чекаючи на його наступні слова. Після нетривалої паузи він видавив із себе:

– Я маю на увазі, що це не той спосіб, як я би хотів, щоб наше знайомство розвивалося. Я зазвичай більш обережний, особливо коли йдеться про стосунки з жінками.