Віолетта Котова - Святковий подарунок долі, Віолетта Котова

- Мабуть, так… - ледь вчавила із себе. Аж раптом він знову підійшов до мене, взяв за плечі та розвернув до себе обличчям.

- Давай, ці проблеми ми вирішимо самостійно між собою? – він витяг з кишені велику носову хустинку, та протягнув мені. – Чиста. – я взяла та витерла сльози. – Заспокойся. – у відповідь я лиш хитнула головою. - Не будемо втрачати час та мерзнути в очікуванні, бо й Новий рік доведеться зустрічати на дорозі. Гаразд?

- Гаразд. – прошепотіла я. Розуміла, що він правий, і те, що повинна компенсувати йому ремонт автомобіля. Одночасно раділа, що маю заощадження та можу компенсувати витрати та не червоніти стоячи на морозі очікуючи поліцію, щоб оформити ДТП та скористатися страховим полісом. – Хустинку поверну Вам згодом. – сховала в кишеню вологий шматок тканини. – Дякую.

- Немає за що. – стиснув плечима.

- Яся. – я протягнула долоню для рукостискання. – Вибачте за знайомство за таких неприємних обставин.

- Микита. Дуже приємно! – він потиснув мою руку, та намагався не накаляти й без того гарячу обстановку.

- Я замерзла, і тут все й так ясно. – зітхнула я. – Давайте обговоримо деталі у мене в машині.

 Микита хитнув головою, погоджуючись, та сів на переднє пасажирське сидіння. Я вже почала заспокоюватись, та на мене чекала ще одна несподіванка. Я провернула ключ у замку запалювання й з розчаруванням виявила, що двигун не подає ознак життя, лише якісь незрозумілі короткі звуки і більше нічого. Мій новий знайомий нічого не говорив, лише спостерігав мовчки, тільки коли я підняла на нього свій розгублений погляд сказав «ходімо» та вийшов із машини. Я пішла за ним та за його жестом зайняла місце поряд з водійським.

- Схоже в мене ситуація все ж краща. – констатував Микита. – Як тебе так попало? Видимість звісно погана, але ж не настільки, щоб пропустити автомобіль на обочині.

- Я відволіклася… Так склалося, яка вже різниця. Я не знаю, що роблять у подібних випадках, вперше потрапила в аварію, але ремонт компенсую, якщо Ви самостійно знайдете майстерню. Вибачте, що моя чорна смуга торкнулася і Вас.

 В його машині двигун працював відмінно, мені навіть стало спекотно, я зняла шапку й поклала в кишеню.

- Давай без лишнього офіціозу, переходь на «ти», я наче не набагато старший від тебе, Ясю.

- Як скажеш.

- Всі питання щодо ремонту вирішимо, якщо необхідно, то й твою полагодимо, є в мене на думці перевірене місце. Але все після свят. Куди тебе підвезти? Сама ти точно не доїдеш, потрібен евакуатор.

 Я замислилася, відвернулася до вікна. Що йому казати? Куди їхати? Не просити ж чужу людину везти мене ще з сотню кілометрів, та й наскільки тепер надійна його автівка, це ще питання.

- Агов?! Ясю?!

- Га?

- Куди ти їхала? Куди везти? – я дивилася на нього, а відповіді так і не знайшла, банально розгубилася. – Чому мовчиш?

- Я… Розумієш…

- Ну кудись же ти так поспішала?

- Так, на дачу до сестри.

- То на тебе чекають, кажи адресу.

- Не чекають, і це ще далеко…

- Тобто?!

- Це ще за сто кілометрів звідси, і сестри там немає, пустий будинок. Я не можу просити тебе їхати так далеко.

 Він дивився на мене, як на справжню навіжену. Схоже теж розгубився й не знав, що відповісти. Нервово постукував пальцями по керму й дивився кудись вдалечінь.

- Що ж тебе змусило їхати ввечері, одній, напередодні Нового року, в таку далечінь?

 А він далеко не дурень… Одразу скумекав, що я щось приховую.

- Обставини змусили. – чоловік похитав головою.

- Зрозуміло! – Микита увімкнув лівий поворот та почав рухатися, викручуючи кермо.

- Постривай! Куди ти?

- Поїдемо до мене! Все ж краще, ніж бозна-де одній сидіти!