Віолетта Котова - Святковий подарунок долі, Віолетта Котова

- Ні! Все не так! Ти не повинна була повертатися так рано.

- Ну, звісно! – я лиш розвела руками, й продовжила скидати свій мотлох у сумку.

- Ми поїдемо зараз…

- Не треба, не має сенсу. Я тут не залишуся після того, що ти наробив. Тож не турбуйтеся, будинок у вашому розпорядженні! - штовхнула його плечем, впевнено крокуючи на вихід. – На розлучення подам після свят! – махнула рукою. – Щасливого нового року!

 Ніхто не знав, як важко мені було тримати обличчя та впевнено говорити. Я не могла дозволити собі демонструвати слабкість, хотіла виглядати сильною сталевою жінкою, яку не зламати. Це була лише зовнішня броня, а під нею ховалася вражена, тендітна й розбита дівчинка, яку зрадила найдорожча людина, чоловік якому віддала всю себе, кохала без тями та мріяла померти з ним у один день… Він не біг за мною на вулицю, не дивився у слід, скоріш за все зітхнув з полегшенням, ми обидва не любили сварки й конфлікти оминаючи подібні моменти.

 Кинула сумку в багажник, сіла за кермо, не розуміючи, що мені зараз робити й куди їхати, взагалі як жити далі. Годинник показував о пів на четверту, до нового року залишилось не багато, тільки як його зустрічати і де, питання не стояло. Хотілося сховатися десь якомога далі від людей та цивілізації, тому ідея поїхати у сусідню область до сестри на дачу виникла швидко. Ліля давно дала мені запасні ключі про всяк випадок, вони й досі лежали у бардачку мого автомобіля та мирно чекали часу, коли знадобляться.

- Ось він і настав! – сказала, міцно стискаючи їх в кулаку. Згодом поклала їх на сусіднє сидіння та з подивом помітила, що одна пляшка вина викотилася з пакета. – Ну що ж, хоч тут мені пощастило! – без радості вигукнула я й знову потяглася до бардачка в пошуках дорожнього штопора.