Стейсі Браун - Новорічний ліфт, Стейсі Браун

Він зробив ковток, а потім додав:

- До речі, я Давид.

- Крістіна, можна просто Кріс.

- Кріс? – уважно розглядаючи мене промовляє, - Ні. Крістіна звучить краще.

Я байдуже звела плечі. Взяла з його рук пляшку й зробила ще один ковток. Другий був уже не такий різкий. Приємне тепло розлилось стравоходом, і я розслаблено сіла на підлогу.

- То з ким ти прийшла? Я знаю твого чоловіка? – не зводячи з мене пильного погляду, розпитував він.

- Кого? Чоловіка? – глузування вирвалось з моїх вуст, - ще не народився той, хто мене зможе затягти під вінець.

- Звучить як виклик! – солодко промовив він.

Я здивовано подивилась на нього. Після чого повернула йому пляшку й додала:

- Навіть не сподівайся. Я таких як ти дуже добре знаю.

- Таких як я? – зацікавлено питає.

- Так, тобі подібні працюють на кількість. Аби більше дівчат за вами впадало. Але я не з цих дуреп, що упадають за багатіями чи красунчиками.

- Угу! – роблячи вигляд, що замислився, він питає, намагаючись приховати посмішку, - тобто тобі подобаються бідні й страшні?

- У цих, як ти називаєш «бідних і страшних», гідності буває більше ніж у всіх інших.

- Але і негідники серед них трапляються, - уважно констатує. Я мовчу погоджуючись, - тож може характер людини не обов’язково має бути прив’язаний до зовнішності чи фінансів? Ти думаєш стереотипами.

Ненавиджу бути неправою. Але після його слів саме так себе й почуваю. Не знаходжу що йому відповісти, а він не зводить з мене очей, очікуючи на відповідь. Гублюсь. Беру з його рук пляшку, й роблю ще один ковток.

- Значить це хлопець? – сподівається дізнатись з ким я прийшла.

- Що? Ні! Я тут з друзями. Мабуть ти запросив Біловодського, бо якби тебе знала Саша, я б теж тебе знала.

- То ти з Яром і Сашею? – питає, - значить ви з Сашею близькі?

- Так, ми найкращі подруги.

- Отже, бачимось ми з тобою не в останнє. Бо ми з Яром давні друзі, ще зі студентських часів.

- Оо, то ти такий самий дідуган як і Яр? – не втомлююсь кепкувати з нього.

- Дідуган? Мені лише тридцять.

- Лише? – глузуючи питаю, - а спина вже мабуть хрустить!

Давид починає сміятись, чим викликає дивне приємне відчуття всередині. Дивлячись на його щиру усмішку, мені й самій хочеться посміхатись.

Несподівано в динамік чути якесь шипіння. Після чого стурбований чоловічий голос питає:

- В ліфті є хто-небудь? Алло! Відгукніться!

Ми з Давидом одночасно кидаємось до кнопок, натискаємо кнопку мікрофона й одночасно починаємо говорити, що ми в ліфті й просити про допомогу.

- Алло! Хто- небудь в ліфті є? – наче не чує нас, - вимикай і нехай хлопці починають…

Ми з Давидом розгублено подивились один на одного і в цей момент світло вимкнулось. Засвітилась лише маленька жовта лампочка біля всіх інших кнопок. В очах все потемніло, але вони швидко пристосувались до нового освітлення.

- Що відбувається? – перелякано спитала я.

- Схоже, що мікрофон не працює і нас ніхто не чув, - він розвернувся й попрямував до місця де досі сидів, - але гарна новина в тому, що вони вимкнули світло й починають ремонтувати ліфт.

Він взяв пляшку й зробив ковток. А я зраділа, сподіваючись, що скоро нас звільнять. Давид зняв піджак й поклав поряд с собою.

- Сідай, - промовляє, - погрію хоч трохи.

Лише зараз я помітила, що й справді змерзла. Мабуть він відчув мої холодні руки, коли ми постійно натискали кнопку мікрофону.

- Тільки без рук, - його пропозиція мене напружила. Хоча й сидіти на холодній підлозі осторонь більше не хотілось.

Я підійшла ближче, сіла на його піджак. Моя нога торкалась його, і я притиснулась до нього ближче аби зігрітись. Він закинув руку за мою спину, й власно обійняв мене втискаючи в свої широкі груди.

- Йди вже сюди, сильна-незалежна. – іншою рукою він подав мені пляшку, - пий, це теж допоможе трохи зігрітись.

Було дивно й трохи ніяково сидіти в його обіймах наче ми закохана парочка. Але біля нього було так тепло й затишно, що навіть моя гордість не змогла змусити мене полишити його теплі руки. Зробивши ковток міцного напою, я влаштувалась зручніше, й майже лягла на його груди. Він був не проти, лише міцніше притиснув мене до себе.

- Хм, дивно, - задумливо промовила я.

- Що?

- Ще зранку я хотіла тебе вбити… - схоже алкоголь розв’язав мій язик і я говорила свої думки вголос, - а зараз лежу у тебе на грудях.

Я не бачила його обличчя, але була певна, що він усміхнувся.

- Сподіваюсь ти не встромиш мені ножа в груди, - весело промовив він.

Посміхнувшись, я встала. Поклавши руки на його груди я подивилась в обличчя. Він сидів опираючись на стіну й теж спрямував свій погляд на мене. Наші очі зустрілись.

- Сподівайся. – глузливо відповідаю.

Та чим довше ми дивились один на одного, тим дивніші бажання прокидались всередині. В тьмяному освітленні ліфта я не могла відірватись від його карих очей. Вони дивились на мене так глибоко й уважно, що його погляд залазив під шкіру. Більше я не відчувала холоду, лише загадкове тепло, що розтікалось тілом. Чи був це алкоголь? Можливо. Але від його погляду я п’яніла швидше ніж від рому. Наші посмішки сповзли з обличчя, ми просто мовчки дивились один на одного.

В якусь мить мої очі опустились на його вуста, які виглядали нестримно апетитно. Він помітив це. І в наступну секунду наблизився й прилинув до моїх губ п’янким поцілунком. І тут я остаточно втратила голову. Його дотики обпікали шкіру. Забракло повітря, і я була б не проти зараз опинитись на морозному свіжому просторі. Кожен наступний поцілунок був палкішим і пристраснішим ніж попередній. Лежати на ньому вже було не так зручно. І я залізла й сіла на нього зверху. Це було занадто зухвало навіть для мене. Лише зараз зрозумівши що зробила, я відсторонилась від нього. Він не наполягав, а спокійно слідкував за мною.