Стейсі Браун - Новорічний ліфт, Стейсі Браун

Після шопінгу я попрямувала додому готуватись до вечора.

Через декілька годин виходжу з дому в новій довгій сукні. Сідаю в таксі. Машина зупиняється перед величним бізнес-центром, що вражає своїми розмірами і розкішшю. Біля великих скляних дверей стоїть швейцар, що відкриває двері і привітно запрошує в середину.

Опинившись в фойє, чую знайомий голос:

- О, Крістіно, - до мене прямувала Саша, щиро усміхаючись, - нарешті ти приїхала. Я вже думала, ти не доберешся сюди через снігопад.

- Була така ймовірність, - призналась я, - сподіваюсь вночі дороги не засипле снігом остаточно. Бо доведеться тут провести пару днів.

- Значить проведемо, - сміючись відповіла вона. Потім нахилилась, й тихіше додала, - хоча якщо компанія буде настільки нудна як зараз, надовго нас не вистачить.

- Тобто танцювати голяка на столі сьогодні не будемо? – вдаючи розчарування, жартую.

- Не сьогодні, - стримуючи сміх, відповідає подруга, - он бачиш, кому Новий рік, а кому звичайний робочий вечір.

Прослідкувавши за її поглядом, я помітила Ярослава, що розмовляв з сивим статним чоловіком.

- Подруго, ти знала кого обирала, - промовила я.

- Знала, - вона загадково усміхнулась й перевела погляд на мене, - і ні краплі про це не жалкую.

- Я дуже рада за тебе, Саш. – відверто зізналась я, - нарешті бачу тебе щасливою.

- А я інколи не можу повірити, що він реальний. – захопливо відповіла подруга, - Ідеальний…

- Ну годі тобі, немає ідеальних! Не повірю, що він не розкидає свої шкарпетки по хаті чи щось подібне.

- Кріс, коли кохаєш, все інше – просто дрібниці.

- О, хвилинка філософії від Олександри. Значить, я закохуватись не буду.

- Не зарікайся. – хитро усміхнувшись, відповіла вона.

- Точно тобі кажу. Мені оці сюсі-мусі не треба. Або по-моєму, або ніяк, - я жартувала, але доля правди в цих словах була.

- Значить тобі потрібен такий м’який поступливий хлопець, який буде виконувати все, що ти скажеш.

- Як правило, у цих чоловіків вже є така жінка, і вони кличуть її мамою.

Ми посміялись, і я спитала:

- І довго твій Яр планує теревенити тут?

- Не знаю… але я все ж таки його дочекаюсь. А ти якщо хочеш можеш підійматись до ресторану. Останній поверх. У нас п’ятий столик.

- Ну добре, тільки поквап його. Я не хочу там сидіти одна.

- Домовились, ми скоро будемо, - бадьоро відповідає й впевнено лине до свого хлопця.

Я дивлюсь їй в слід й радію, що вона така окрилена. Довго стояти не збираюсь, а прямую до ліфта, який має доставити мене на останній поверх.

Викликаю ліфт, двері одразу розчиняються і я заходжу всередину. Оглядаю панель, після кнопки «15», лишається остання, яка так і підписана – “restaurant”, натискаю її й очікую поки ліфт рушить. Двері майже замкнулись, залишилось лише декілька сантиметрів, але в цю щілину вклинилась чиясь велика долоня. Ліфт сколихнувся, налякавши мене. Через перешкоду, двері ліфта знов розкрились і я побачила того, хто не дав їм зачинитись. Великі карі очі, доглянуте волосся й акуратна щетина видавали те, що їх власник підкорив не одне жіноче серце. Він поводив себе впевнено й вільно, чим приковував до себе погляд. В руках в нього було щось в подарунковій обгортці, але судячи з форми цього подарунка, це була пляшка. Я спіймала себе на думці, що зацікавлено розглядаю його. Але впізнавши обличчя цього чоловіка, я втратила дар мови й будь-яку здатність рухатись. Адже це був той самий негідник, що ледве не збив мене сьогодні вранці.

- Вибачте, - мило посміхнувшись мені, він зайшов всередину й натиснув поверх ресторану.

Він став поруч зі мною. Двері повільно зачинились, й ліфт рушив вгору. Всередині мене знов здіймалась буря злості, яку я ледь заспокоїла вранці. Потрясіння від того, що ми зустрілись тут і зараз, паралізувало здатність знайти хоч одне підходяще слово. Натомість чоловік промовив:

- Чудовий вечір, - він повернув погляд на мене, - якщо він проходить в компанії такої прекрасної леді.

Мої брови полізли вгору від здивування. Останнє, що я очікувала від нього це те, що він буде залицятись до мене. Я дивилась на нього мабуть таким приголомшливим обличчям, що його це трохи збентежило. А в мені нарешті прокинулась здатність говорити:

- Ти що, неадекватний?

- Перепрошую… - розгублено промовив він, розвертаючись до мене.

- Вранці ти чомусь не перепрошував коли на мене наїхав, а тепер джентльмена з себе корчиш!

Він прищурив очі, наче роздивлявся мене. Раптом здивування з’явилось на його обличчі й він сміючись промовив:

- Ти та божевільна, що кидається під колеса?! А я думаю, чому мені обличчя твоє знайоме?!

- Божевільна? А хвилину назад я була прекрасна леді, - сарказм сповнював кожне моє слово.

- Я переплутав! Тільки подумай - де ти, а де леді! – хитро всміхнувся він. – о це так зустріч! Знав би, краще б сходами пішов!

- Ніколи не пізно, - грубо промовила я й потягнулась до кнопок.

Я натиснула кнопку стоп і ліфт зупинився, різко хитнувшись.

- У тебе взагалі з головою погано? – гнівно промовив він.

Але я не звертала увагу його грубі слова. Піднявши голову на екран я побачила, що ми на сьомому поверсі. Все чого я хотіла, це щоб він вийшов з ліфта на найближчому поверсі. Тож я натиснула кнопку «8». Знов стало чути звуки руху ліфта. Задоволено посміхаючись, я повернулась до нього й промовила:

- Зараз твоя зупинка! Маєш чудову можливість прогулятись сходами.

Але дивний скрегіт перервав нашу словесну перепалку. Ліфт хитнувся й зупинився, світло блимнуло. Основні світильники згасли, залишились лише дві невеликі лампочки, що тьмяно освітлювали ліфт. Екран, який до цього показував поверх, потухнув.

Я схопилась за стіну, що була поряд й наляканими очима подивилась на чоловіка. Він оглядав кабінку ліфта, а потім подивився на мене й злісно процідив: