Стейсі Браун - Новорічний ліфт, Стейсі Браун

- Догралась?

Паніка охопила тіло. Стало неймовірно страшно. В думках вже з’являлись подальші сценарії розвитку подій. І всі вони закінчувались фатально. Серцебиття пришвидшувалось, дихання збилось й я розгублено спитала:

- Що тепер робити?

Він підійшов до кнопок ліфта й натиснув аварійну кнопку, яка мала б нас з’єднати з диспетчером, але нічого не відбувалось. Він ще декілька разів роздратовано натиснув на неї, але безрезультатно. Потім розвернувся й подивився на мене:

- Тільки не кажи, що у тебе панічна атака.

Мабуть стрес так охопив мене, що важко було не помітити. Адже його злість змінилась на занепокоєність, а голос став більш м’яким. Він підійшов ближче, нахилився й опинився на рівні моїх очей. Звернувся до мене взявши за руку.

Його дотик миттєво привів мене в почуття. Паніка відступила, але на її місце прийшла злість від того, що він так близько. Я відскочила від нього наче ошпарена:

- Хей! Руки забери!

Він випрямився і його обличчя знов стало суворим:

- Жити будеш! А я то думав, що зараз відкачувати тебе доведеться. – діставши з кишені телефон, він почав щось шукати в ньому.

- Не дочекаєшся, горе-рятівник! – роздратованість накривала ще сильніше, - може ліпше придумаєш як нам звідси вибратись?!

- Це ти зламала ліфт, от тепер і думай, - його очі піднялись з телефону на мене. Він підніс телефон до вуха, намагаючись з кимось зв’язатись.

- Чорт! Немає зв’язку, - розгнівано промовив.

- Давай я спробую, - сподіваючись, що мій телефон не такий безнадійний як його, я почала обшукувати свою сумочку. – О, знайшла!

Радісно схопивши телефон я перевірила зв'язок, його не було. Відмовляючись в це вірити, я відкрила останні виклики й набрала номер Саші, виклик обірвався навіть не почавшись. Наче в агонії, я набрала наступний номер в списку – те ж саме.

- Даремно, - втомлений чоловічий голос привернув мою увагу, - тут такі стіни, що навряд зв'язок з’явиться.

- Тобі звідки знати які тут стіни, - роздратовано зауважила я, й повернулась до спроб повідомити хоча б комусь про свою халепу.

- Це моя будівля, - спокійно промовив він.

- Ага, тоді я балерина, - його самовпевненість дратувала. Мені здалось, що він знов намагається справити враження на мене, як тоді, коли зайшов в ліфт.

- Ти не схожа на балерину. Вони всі занадто худорляві.

- А я значить жиробас? – скривившись спитала я, ховаючи телефон в сумочку.

- У тебе якісь проблеми зі слухом чи з самооцінкою? – наче дражнячи мене, він також легенько скривився, - тобі говориш приємність, а ти чуєш образу.

- Знаєш, я сьогодні достатньо вже від тебе наслухалась, - розпач знов опанував мене, - краще скажи що нам тепер робити.

- Сидіти і чекати. Гості тільки почали прибувати, непрацюючий ліфт повинен швидко привернути увагу. А може хтось з наших знайомих згадає про нас і почне шукати. Ти до речі з ким прийшла? Бо я тебе не запрошував.

- А ти всіх відвідувачів знаєш? – уточнювала я, а сама почала сумніватись, чи може він насправді бути власником будівлі.

- Звичайно, - буденно відповідає, - це ніби корпоративне святкування. Я особисто запрошував всіх своїх партнерів до ресторану, разом з їхніми сім’ями чи друзями.

- Хіба Новий рік – це не сімейне свято? Що за дикість, робити його корпоративним?

Він опустив очі, замислився на мить. Повернувши свій погляд на мене, він спитав:

- Тоді що ти тут робиш? Хіба твоя сім’я тебе не чекає вдома?

Не було в його словах якогось злого умислу, але вони чомусь боляче вкололи всередині.

- Я вже занадто доросла щоб святкувати з батьками, - гордовито відповідаю, - і занадто молода щоб мати свою власну сім’ю.

- Тобі сімнадцять? – бадьоро розсміявся він.

- Чому саме сімнадцять?

- Тому що лише підлітки так розмовляють.

- А ти прямо знаєшся на підлітках?

- Трохи розуміюсь. В мене сестра – підліток, тож подібні фразочки я чую досить часто.

- Але я не підліток! – роздратовано вимовляю.

- Дай вгадаю… двадцять один?

- Два!

- Це суттєво змінює ситуацію! – його сміх був настільки щирий й відвертий, що моя роздратованість зникла і я теж почала усміхатись, - алкоголь тобі вже можна сміливо наливати.

Його очі опустились на подарунок, який він тримав в руці. Тоді він сів на підлогу й почав розривати подарункову упаковку.

- Що ти робиш? – питаю його здивовано.

- А на що це схоже? – відповідає хитро, - це мав бути подарунок для мого друга, але схоже, що він нам потрібен більше. Тож сідай, невідомо скільки нам тут стирчати доведеться.

-  Зустрічати Новий рік тут я не збираюсь, - стрімко підійшовши до панелі, я знову натиснула аварійну кнопку.

У відповідь тільки тиша. Після декількох марних спроб, я спустилась донизу й присіла. Обійнявши коліна, я обперлась на стіну ліфта й задерла голову до стелі, заплющивши очі.

- Я думала, що цей день не може бути гірше, - вирвалось сумне признання.

- Тримай, - він протягнув мені відкорковану темну пляшку.

- Що це?

- Ром тридцятирічної витримки з однієї унікальної колекції.

Мені взагалі нічого не хотілось. Я сподівалась, що цей вечір розважить мене, а виявилось, що Новий рік зі мною будуть зустрічати розпач, сум і якийсь невідомий чоловік. Я думала і не могла знайти причину, з  якої мені сьогодні так не щастить.

Я простягнула руку й взяла пляшку. Вона була досить важка. Піднісши її до обличчя я відчула терпкий дубовий аромат. Подивилась на свого сусіда по нещастю й зробила великий ковток. Горло несамовито запекло, наче я влила всередину щось палаюче. Проковтнувши, я закашлялась й скривилась:

- Ну й гидота. – ледве промовила я, й повернула йому пляшку.

- Не всі з тобою погодяться, але я - так. – взявши пляшку в руки, він трохи підняв її, наче вимовляючи тост, - за знайомство.