Пантелеймон Олександрович Куліш - Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш

трепещучи проснулась.

XXXIX.

«Тепер, подумавши над сими снами

І всі видіння вваживши глибоко,

Я бачу, що не спить, а світиться над нами

Аллахове всевидящее око.

Аллах, його се Бог, єдиний, безконечний…

Не раз я чула, як він озивався

Серед людей сліпих, на істину безпечних,

Як духа в них свого влить силкувався,

І той Аллах мені у сяєві являвся.

XL.

«Нехай же Магомет над вами старшинує.

Я мушу і сама йому коритись:

Він на своїй главі десницю Божу чує,

Владикою дав Бог йому родитись.

Корітеся йому, і що він вам накаже,

Моя під тим рука і підпис власна.

Да не смущаеться сим словом серце ваше:

В моїм добрі я самовластна.

Нехай же служить вам в дорозі доля щасна»!

XLI.

На світі не одна Марія Магдалина

Пророчими очима прозирала,

Що в нужденнім лиці сияла Божа сила.

І на віки віків мир озаряла.

Хадіза сталася звіздою на Востоці,

Новоявленною зорею правди:

Не помилилася вона в своїм Пророці.

Благовістителі любви й одради,

Гонителі в людях олжи, лукавства, зради.

XLII.

Та де ж те серденько жіноче, повне жару,

Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,

Щоб не досталося тривогам на поталу,

Котрих йому й на небі не забути?

Хадізо! Ти вві сні завагоніла горем;

Під серцем будеш ваготу носити;

Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,

І будеш смерті в Господа просити,

Щоб сю страшну на світ дитину не родити

XLIII.

Де ж Магомет, отаман каравана,

Новий пророк, посвячений любов’ю?

Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,

Готові йти до смертяного бою.

Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою

Був другий Митрадат Понтійський,

Що насміяв не раз над кінською ступою,

Як уганяв за ним диктатор Римський

За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.

XLIV.

Жива від серця річ небесну силу має:

Бо женщина — пророк нової віри.

Не так, як письмаки, вона ум обертає,

Не так слова кує, як лицеміри.

Хадізина душа у слуг її вселилась,

І Магомет для них преобразився,

Немов сперед очей завіса відслонилась,

Немов їх розум зразу просвітився,

Або в перепутті їм херувим явився.

XLV.

«Не дармо звір приснивсь Хадізі милостивій!

Рече старий акга в тяжкій тревозі.

Коня мені, коня!… О часу нещасливий»!

І страусом помчався по дорозі.

Як серце закипить чи радістю, чи горем,

Він старість, мов одежу, з пліч скидає,

І дух його палкий широким грає морем,

І полум’ям у голову бурхає…

Такий Араб, таким його вселенна знає.

XLVI.

Арабе, посланцю святої правди з неба!

Ти, чистий ключу честі і свободи!

Красо високих дум, квіток ясного Феба.

Короно чоловіцької природи!

Ми, дзеркало німе народів благородних,

Твій образ носимо в душі убогій,

І, серед всіх твоїх забутків інородних

На манівцях вселенської дороги,

Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.

XLVII.

Тим я один дзвоню у струни золотиї

Про те, що вороги твої лукаві

Осміюють-хулять, мов дуросвітські мрії, —

Твої культурні праці величаві.

Коли б хоч стих один з бандури мовчазної

З вітрами залетів у славну Мекку, —

Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,

Мов той зефір у полуденну спеку,

І спогадали б там про родичку далеку…

ПІСНЯ ДРУГА

I.

«Господь мене пасе», казав колись щасливий

Ізраїльский народ у Палестині.

Як зацвіли сади над водами та ниви.

Немов у нашій рідній Україні.

Мовляла сі слова і в городі Хадізи

Душа лагідна, богобоязлива.

Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи.

Лани хвилястого, густого жнива,

І обіймалася з виноградом олива.

II.

А тихі річеньки леліли проміж ними,

І надили дівчат у чисту воду,

Щоб сміхом, жартами, піснями голосними.

Мов чарами, надихали природу.

Зійди, хто світ видав, на ті підгірря пишні,

Що пальмами й платанами окрились.

Зійди, хто світ видав, на горі ті велишні,

Що понад хмарами затуманились:

Такі дива тобі хиба у мріях снились.

III.

Чатують велетні свій рай, свою долину;

І сніговими чалмами сияють;

Кедрами-бурками окрили плечі й спину:

Чатовників громами окликають.

Між тими горами, стовпами мирозданія.

Хадіза пишним займищем сиділа,

І на всі чудеса Господнього созданія

Мов із висот підоблачних гляділа.

А мислями в сухі степи й поля летіла.

IV.

Там, на пісковому, безострівному морі.

Плив корабель-верблюд, що всі її надії,

Всі радощі її, всі уповання в горі

І всі затаєні жіночі мрії

Містив, хранив і крив, невідомий нікому,

Аллаху одному, любови Богу,

Його Аллахові, єдиному святому,

Одкриті. На її тяжку тревогу,

Верстав той корабель непевную дорогу.

V.

Тут і хати й лавки всі килимами криті;

Тут завісі густі од вітру захищають;

Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:

Громи з землею разом їх хитають.

А там, на морі тім пісковому хибкому,

Верблюда ураган із ніг валяє,

І хвилями піску, мов човнику легкому,

Затоплені боки б’є-заливає…

О Господи! Твоя рука його спасає.

VI.

Спасе твоя міцна десниця й Магомета,

Сей світ у темряві сердець жорстоких,

І не радітиме запекла ворожнета

По капищах блискучих та високих,

Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах,

Звивається, сичить, жолом колише,

Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,

На праведність важенним духом дише,

І присуди страшні народолюбцям пише.

VII.

Такі-то помисли одрадні і сумнії

Літали над самотньою душею,

Фарбовесельчаті, мов хмари дощовиї,

Що й сяють і гримлять понад землею.

О вродо пишная, людських очей утіхо!

Про що тебе нам доля посилає?

Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,

Як нам воно на серце налягає,

І наш едем земний в геєнну обертає?

VIII.

Хіба ж про те?… Вона, краса людей, Хадіза,

Вродилась, мов та жемчужина в морі,

Без плями, осяйна як в Азраїла риза,

Та й потонула у сирітства горі.

Тепер, немов піснопісенній Суламиті,

Аллах з небес їй «брата» посилає,

Усі веселощі, всі солодощі в світі

Очам її душі, мов сон, являє, —

І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

IX.

«Ні, не Аллах, жерці, кощунники Аллаха,

Нечиста сила розуму людського.

Спокійсь, душе моя, не завмирай від страха:

Жив Бог на небесах!