Пантелеймон Олександрович Куліш - Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш

діду сивому, сатрапові скупому,

Законно сочетав сей дух огнистий.

Зробив с Хадізи він немов Магдалу другу…

Та смерть косою узи розв’язала,

І волю їй дала; і тяжкую наругу

Вона умом просвітленим познала,

І серцем над людьми, як Божество, сияла.

XXVIII.

Ці гори-велетні окутані кедрами,

Дзвінкоголосі в скелях водопади.

Сади з Едемськими живущими квітками,

З котрих плели вінки собі дрияди.

Усі вони про те Хадізі свідкували,

Як Магомет малий став перед нею

З словами істини, що душу підіймали

Над мертвою в олжі своїй землею,

І до небесної, нової жизні звали.

XXIX.

Тепер всі ті слова в душі її озвались,

І серце в полум’я, і розум обернули;

Всі речі видимі з незримими змішались,

І в безумі, як в морі, утонули.

Вона не на землі витає, а на небі,

І в царство Боже немічних скликає;

Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:

Смиренним світ в наслідство розділяє,

А правди жаждущих на віки вдовольняє.

XXX.

То здасця їй, що ось вона якась блудниця,

Сосуд нечистоти да перелюбства,

На райськім дереві отруйлива гнилиця,

Знаряддя підступу і душогубства.

І, руки ламючи з душевної тревоги,

До ніг свойму Пророкові впадає;

Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,

Розпущеним волоссям обтирає,

Стогнанням жалібним серця всім роздирає.

XXXI.

Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,

Приход Учителя благословляє,

І, мов у віщої посвяченої жриці,

Із уст її пророцтво ізлетає:

«Ти жизні вічної водою нас напоїш,

Що жажди вже не знатимем ніколи;

Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,

Созиждуть нам його твої глаголи,

Любови й істини незиблемі престоли».

XXXII.

То ходить по садах, немов кого шукає.

«Де ти? Де ти? Куди від мене скрився?

О Магомете! Де твій молодик сияє?

В які блискучі води задивився?

Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;

Я гину тут серед людей мерзених,

Що і твоя душа ясна не освітила

Розбійницьких вертепів, душ їх темних,

Жилищ духів лихих, вигнанників підземних».

XXXIII.

Аж поки вернеться знеможена додому,

Поки її під руки у світлицю

Зомлілу приведуть. В одчаянні німому

Вертається в будинок, як в темницю,

І мертва падає на барса, мов стрілою

Її страшенна думка пробиває.

Кругом прислужниці, отарою німою,

Стоять плачущі, і ніхто не знає,

Чи ще зісталась в ній хоч іскорка живая.

XXXIV.

І так минають дні, минають тижні цілі.

Її годують, як малу дитину.

То гаснуть, як вогонь її духовні сили,

То запалають на якусь часину.

У дворі стукотять черниці з молитвами,

Жерці несуть кумири чудотворні…

З плачем від них вона, закривши вид руками,

Біжить у сад між кипариси чорні.

Ненавиден їй став жерецький торг тлетворний.

XXXV.

Хадізо, чистая любови жемчужино

На дні глибокого розлуки моря!

Природи матері пещена ти дитино,

Розкішна квітко під морозом горя!

Ще сонечко твоє ясне не закотилось,

І смерть його проміння не згасила:

Від тебе хмарами лице його закрилось,

Та й знов себе на світі проявила

Його спасительна, животворяща сила.

XXXVI.

По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,

Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,

І де письмо, в твоїй презирливій тревозі,

Зуміла ти віддалеки читати, —

Стовп куряви іде, мов облако в пустині,

Що нужденний народ вело на спеці

До медових річок в блаженній Палестині

По дну морському, мов по певній стежці,

Пророче облако впокою й благостині.

XXXVII.

В тім облаці немов у морі потопають

Верблюди, байдаки пісків сипучих,

І чалми над ними біліючи сияють,

Як вічний сніг на горах із-за тучи.

А перед облаком, немов на малюванні,

Рисується виразно кінь гривастий,

І на коні їздець, в кармазиннім жупані,

Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,

Мов царственний орел на скелі в океані.

XXXVIII.

О, не кажіть хто це! Сама Хадіза знає:

У неї в серденьку для нього очі.

Душа її немов із мертвих воскресає,

Їй світ зассяв, як сонце серед ночи

«Летіть, вітри, його на крила підхопіте,

Як Вічного небесні херувими,

І швидше блискавки до мене принесіте!

Умру, не доживу я до хвилини,

Що осяйне мене очима він своїми».

XXXIX.

Настала ж та хвилина неймовірна,

І перед нею він, мов рай, сияє.

Кругом — як сад цвіте: зібралась челядь вірна,

Його слова ушима пожирає.

«Благословенна будь між женами, Хадізо!

Тебе вітаю з Божого веління.

О світозарная святого духа ризо!

Сияй на всі грядущі покоління,

Як вічна праведність, що не дознає тління.

XL.

«Водив мене Аллах по кам’яній пустині.

Я звіря бив очима, як стрілою,

І дивного дознав в заоблачній святині,

І дивне сталося там надо мною.

І де ставав ступнем, де з рєччю обернувся

Усюди до мене серця хилились.

З багатством до тебе, Хадізо, я вернувся:

Під здобиччю верблюди ввередились,

І люде, мов квітки, в саєти нарядились.

XLI.

«Та всі шовки, парчі, кармазини, блавати,

Це все — мов прах дорожній на жупані

Против великої спасіння благодати,

Котру привіз я милостивій пані.

Що на Синай горі Мойсею возвістилось,

Те поновив безсмертний Син Марії:

Йому вся істина божественна відкрилась;

Розмаяв, мов туман, він дикі мрії.

Що змислено, ждучи Жидівського Мессії.

XLII.

«Сього великого Пророка із пророків

Носив я змалку в серці чистім, тихім.

Він сохранив мене од всіх мирських пороків.

Зробив мене з мізерного великим.

Я крильми полетів туди з гори Синая,

Де притаїлися Несторіяне,

Куди загнала їх рука попів лихая,

Що хиляться під неї Християне,

Як під жерців у нас нагнулися Погане.

XLIII.

«І, мов той олень, пив живу у них я воду,

І потечуть річки животворящі

Із черева мого. Від сходу до заходу

Зассяє світ, і люди будуть зрящі.

Аллах мене послав. Я тінь його побачив

Очима смертними на тім Синаю.

Аллах мені владіть народами призначив,

І просвітив мене дивами свого раю…

Се вам, як посланець Аллаха, возвіщаю».

XLIV.

Схилились всі кругом, і в ноги впала

Пророкові Хадіза милостива;

Як вранішня роса блискуча, трепетала,

Священною покорою щаслива.

«Однині я твоя раба, і всі мої достатки,

І все, що маю, все тобі вручаю:

Срібло і золото, маєтки й статки.

Нічого для себе не зоставляю,

І дяки від тебе, Пророче,