Пантелеймон Олександрович Куліш - Магомет і Хадіза, Пантелеймон Олександрович Куліш

Вповай на нього.

Нехай вони в мене однімуть ці палати,

Широкоплечі під кедрами гори,

Мої сади, луги, мої поля багаті,

Верблюди у степах і судна в морі, — 

Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

X.

«Аби він тільки був на світі, сонце правди…

Краса людського розуму і серця,

Перенесу тоді я всі людські неправди…

Нехай із мене й ворог насміється;

Нехай мене із ним ледачі проклинають,

Безбожеством зовуть святе натхнення;

Нехай на посміх нас всесвітній виставляють,

І обрекають на дурне гонення:

Для мене буде це — небес благословення»!

XI.

Так у сумній душі Хадіза промовляла,

Зітхаючи від серця в самотині,

Немов з зефірами тридцятострунна грала,

Сумуючи по рідній Україні;

Немов на могилках вітри листочки рвали

Із повних роз, над прахом серцю любим,

І благовонієм одрадним ісповняли

Жилище споминок, котрі голубим,

Дарма що через те свою веселість губим.

XII.

Хадізо! Подивись: чи то орел крилатий

За дрофою між нивами шугає,

Чи кінь під їздецем, дракон вогнедихатий,

Летить і мов дорогу пожирає?

Жере дорогу кінь, жере не нажереться…

Палкий їздець, як ратище схилився…

Чого ж так серденько завмерло? Чом не б’ється?

Мов лютий звір зубами в нього впився.

І Божий світ сукном похоронним окрився.

XIII.

«О сни мої страшні, моє пророкування»!

Рекла Хадіза, і нежива впала.

Над нею мамка в плач; між слугами ридання…

Вона, мов білий віск, німа лежала.

Іде з листом їздець, у землю втупив очі…

Так! Серце здалеку біду почуло…

Справдились віщі сни, ясновиддя пророчі!

Ви, радощі, до раю полинули,

І землю травуром на віки обгорнули!

XIV.

Вона злила всіх слуг в одне духовне тіло,

Надихала їх вірою святою,

І, мов той херувим, на небо відлетіла,

Сияючи, як сонце, красотою.

«О, положу ж на ній страшне рукописання!

Рече їздець, облиншися сльозами:

Нехай їй Азраїл несе, на привітання,

Туди, де сльози не течуть річками,

А райськими цвітуть цілющими квітками»!

XV.

Почула віддалік Хадіза віщим духом

Самун той, що на світі звуть бідою.

Його познаємо не оком і не вухом:

Він віє сном лихим, гнете журбою.

Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;

Очима повела і стиха встала.

Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась

З такою болестю його читала,

І, як од холоду, читаючи дрижала.

XVI.

Старий акга писав: «Хадізо милостива!

Да буде тінь твоя широка й довга!

Да будеш ти во вік весела і щаслива!

І щоб лиліями цвіла твоя дорога!

Не відпускали ми гонця твого бистрого,

Задержали, як вітра у печері:

Бо відповідне в нас було б непевне слово,

Писали б до тебе одні химери.

Тепер же широко розчиним правді двері.

XVII.

«Хадізо! Спогадай, що все зникає з світа…

Земля стоїть, а люди переходять.

Сього небесного вселенського завіта

Ніякі мудрощі не перешкодять.

Усякий чоловік — трава на злачнім полі,

А дні його — квітки на стебелині…

Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…

Одцвітемо в одній малій часині,

Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині».

XVIII.

«Як лист прийшов до нас, якась чудова сила

Вхопила з каравана Магомета,

І понесла степом туди, де б не посміла

Людська рука розоп’ясти намета.

В захмарну висоту, на гору кам’янисту

Бажав летіти, як орли літають,

Щоб там трапезувать трапезу Божу чисту,

Де блискавиць зубчасті стріли сяють,

Громи про Господа до смертних промовляють».

XIX.

«Я нагонцем побіг моїм конем крилатим,

І верхи розіслав хлоп’ят моторних,

Щоб на горі його з очей нам не втіряти,

Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.

І саме довелось тоді його здогнати,

Як лютий барс до нього із-за кручі,

Мов кіт страшний, рябий мургуро-полосатий,

Плигнув і притаївсь, здобичі ждучи.

Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі».

XX.

«Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;

Хлоп’ята із луків його добили,

І кожен з нас умом і серцем веселився,

Що Магомета ми оборонили.

Аж дивимось кругом — нема його між нами.

Шукати, кликати, — луна лунає,

І проміж скелями сумними голосами

Наш гук гучніш зникає, замовкає…

Мовчить пустиня знов, як смерті сон німая».

XXI.

«Коротке слово: вже сім день, як під горою

Ми стоїмо, кочуєм караваном.

Сім день шукаємо усякою порою, — 

Обманює надія нас обманом…

А шкуру барсову, на доказ піклування

Про нашого отамана і пана,

Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.

Бувай по старому до нас ласкава,

І да возвиситься твоя під небо слава»!

XXII.

Розпластаний лежить звірюка перед нею,

Мов спить, наївшись людського мясива,

І, так як на труну, з убитою душею,

Схилилася Хадіза, ледве жива:

«Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:

Умру на цім страшеннім кладовищі!

Прими мене, руко всемилостива Божа,

Жарину в попелі на пожарищі!

Покинь, душе моя, покинь своє жилище»!

XXIII.

І, як по матері малолітки сумують,

Так сум німий обняв усю господу.

Її великий жаль роздертим серцем чують,

І всіх немов опущено у воду.

Веселе займище зробилось могилками.

Оплакують Хадізу вірні слуги.

Свій плач із теплими мішають молитвами,

Всесвітнім врачевством тяжкої туги

І безконечної сердечної недуги.

XXIV.

Безуміє любви, безуміє печалі!

Найлучші ліки ви у Бога жизні:

Ви, мов ті одводні спасительні канали,

Рятуєте наш дух в його отчизні:

Не даєте гіркій печалі ви залити

Отчизну духа, розум благородний.

І мріями, мов сном, одводите неситий

Одчаянням той бистрень переходний,

Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, безплодний.

XXV.

Безуміє любви з безумієм печалі

Хадізу, мов джума, опанували,

І всі заповідні, святі її скрижалі

Мережками фантазії заткали.

Природа не змогла з недугою боротись,

Із безладом духовним і тілесним,

І здобула зі дна душі свою літопись

Тим помишлєніям величночесним,

Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

XXVI.

Літопись писано ще в оні літа юні,

Як Магомет із Сирії вернувся,

І в серці у його нові озвались струни.

І дух новий в його душі протнувся,

І проповідував він дівчині Хадізі

Слова любви Пророка з Назарета,

І, мов в архангельскій ясній небесній ризі,

Являлась їй природа Магомета,

Ще з отрочеських літ великого поета.

XXVII.

Чужий поезії, поганий і в святому,

Світ возмутив її істочник чистий,

І